— Ви чим займаєтесь? — питає.
Паша вагається, якою йому відповідати. Зрештою, відповідає російською.
— Я вчитель, — говорить коротко.
— Ага! — сміється Пітер.
Лізе до кишені, дістає одну за одною дві пачки цигарок: нерозпечатану, з дешевими міцними, і почату, з полегшеними, майже без нікотину. Дешеві ховає назад, натомість виймає дві полегшені, одну простягає Паші. Паша відмовляється, Пітер дбайливо ховає зайву сигарету до початої пачки, а ось іншу недбало підхоплює губами, дістає з непомітної кишені новеньку «зіппо», великим пальцем лівої руки вміло відкидає кришку, підпалює, ховає запальничку назад до кишені, затягується. Він так болісно примружується, ловить себе на думці Паша, ніби самосад курить.
— І де ваші учні? — питає його Пітер, випускаючи дим, від чого голос його звучить хрипко й довірливо.
— На канікулах, — пояснює Паша.
Пітер охоче киває головою.
— Ага, — каже, — на канікулах. Школу й вигадали заради канікул, — говорить. — Я на канікули завжди їздив рибалити зі своїм старим.
— На річку? — уточнює Паша.
— На океан, — говорить Пітер.
— На який океан?
— На Тихий.
Паша не знає що відповісти.
— Ви куди збирались їхати? — питає Пітер, не дочекавшись відповіді.
— В місто, — Паша нервово совається на стільці. Пітер говорить так привітно, що йому відразу ж починаєш не довіряти.
— Ага, — знову тішиться Пітер. — Справи?
— Справи, — подумавши, погоджується Паша. — Племінник в інтернаті. Забрати хочу. На вихідні.
— У вас тут, бачу, щодня вихідні.
Паша думає, що краще на це промовчати.
— Мабуть, іншим разом заберу, — додає, помовчавши.
— Ага, — підтримує його Пітер, — місяці через два.
— Чьо через два? — не розуміє його Паша.
— Ну, поки нова лінія фронту встановиться, поки пункт пропуску запустять, — пояснює Пітер. — Що ж ви його раніше не забрали, раз у вас канікули? Ви що — новин не читаєте?
— Не читаю, — чесно зізнається Паша.
— І я не читаю, — зізнається Пітер. — Я їх пишу, — додає він, витримавши дещо закоротку паузу й, розсміявшись, випускає навсібіч тютюновий дим.
— І шо робити? — розгублено запитує Паша. — У нього зі здоров’ям проблеми, боюсь за нього.
— Забирайте його тепер, — радить йому Пітер, посміхаючись, — вони ще кілька днів будуть звідти виходити, — показує він на бійців довкола, — їм усім зараз буде не до вас. У місті влада міняється. Хто знає, що буде з інтернатом. Новій владі, — киває він головою в бік, де на його думку має тепер бути нова влада, — не до інтернатів. Будуть чистити місто після ваших.
Паші ріже слух оце ось його «після ваших», але він стримується, не заперечує.
— Там же стріляють? — припускає Паша.
— Тим більше, — погоджується Пітер. — Тим більше. Не хотів би я канікули під артобстрілом провести.
Паша гарячково думає. Не вигадує нічого кращого, як подзвонити старому. Дістає «нокіа», набирає.
— І зв’язок теж, місяці через два буде, — коментує Пітер. — І то — якщо ваша влада постарається, — Пітер знову робить наголос на слові ваша. — До цього не старалась, — додає.
Паша дивиться на екран — покриття справді немає. Хоча ще вчора вночі все було в нормі.
— Вони спеціально глушать, — пояснює Пітер, — щоби ваші, — показує довкола, — не знали, яка ситуація. Ніхто нічого не знає, ніхто нікому не довіряє. Середні віки, — додає він і старанно бичкує наполовину докурену сигарету в зробленій із порожньої пивної банки попільничці. — Ви не історію викладаєте? — прискіпливо дивиться на Пашу.
— Ні, — відповідає Паша, — не історію.
— Правильно, — хвалить його чомусь Пітер, — у вашій країні історію вчити — як рибу ловити: ніколи не знаєш, що витягнеш. Хоча мені подобається ця ваша любов до історії, — говорить Пітер, дістає нову сигарету, знову клацає «зіппо», знову пускає в стелю дим, — правильно-правильно, розбирайтесь, копайтесь, молодці. Що би я вам порадив, — продовжує Пітер, відкинувшись на спинку стільця й затиснувши сигарету двома пальцями, і Паша слухає його, аж зауважує, як до зали ввалюється четверо військових, і обличчя в них особливо темні, а рухи важкі й нервові, й очі в них червоні від злості та диму, окидають поглядом приміщення й чітко, безпомилково, відразу вираховують поміж бійців двох цивільних — Пашу й Пітера — і рушають у їхній бік, невблаганно оминаючи столи. І за столами раптом помічають цей рух, і розмови стихають, усі дивляться вслід цим чотирьом, що сунуть до їхнього столу, всі завмерли й напружились, лише Пітер так захопився розповіддю, що нічого не зауважує, сидить спиною до всіх, розглядає Пашу за пасмами диму й говорить із такими серйозними паузами, ніби сам дослуховується до власного голосу. — Я б вам радив обережно поводитися з історією. Історія, знаєте, така штука… — він замовкає на мить, добираючи в голові щось мудре, і раптом зауважує загальну тишу, і дивиться на Пашу пильно-пильно, і Паша не може зрозуміти, що він від нього хоче, аж тут до нього доходить, що він — Пітер — дивиться в його окуляри, дивиться й бачить там віддзеркалення тих чотирьох, що нависають у нього за спиною, і на якусь мить паніка пробігає його обличчям, нервово сіпається кутик вуст, і вена на шиї здригається від судомного бажання обернутися, проте Пітер уміло бере себе в руки й затягується, щоправда дещо нервово, але затягується, акуратно випускає в повітря дим і завершує, — яку ніхто не має права у вас відібрати!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу