Сергей Жадан - Інтернат

— Скільки треба, — різко відповів йому Ганс. — Перевіримо — підеш.

Паша пройшов кімнатою, сів на один із трьох стільців під стіною. Потім подумав, пересів на інший. Ганс дивився на все це, проте мовчав.

— Будь тут, — сказав зрештою. — Не думай тікати.

— Добре, — відразу ж погодився Паша.

Ганс вийшов, старанно причинивши за собою зламані двері.

Паша сидить і чекає. У кімнаті прохолодно, вікно затягнуте плівкою, що не захищає від вітру та вологи, сидить і думає: як же я так піймався? До цього якось миналося. З військовими він час від часу перетинався, проте суто випадково й принагідно — на вулиці, в магазині, на станції. Коли питали, говорив, що вчитель. Зазвичай це діяло, незалежно від того, за кого ці військові воювали. Священиків і вчителів під час війни чіпають в останню чергу. І даремно. Паша пригадує, як уперше до нього заговорили люди зі зброєю, ще тоді, минулої весни, щойно все починалося, щойно вони з’явилися в місті, захоплюючи відділки міліції та зриваючи з державних установ прапори, й більшість місцевих просто не знала, як до них ставитись і чого від них чекати. Паша ось теж не знав і знати не хотів, ішов собі після занять додому, вирішив зрізати через парк, брів, не поспішаючи, сонячною травневою алеєю: навчальний рік добігав кінця, попереду було літо, хотілося зачинитися в кімнаті й не виходити звідти до першого осіннього дзвоника. І ось тут йому перепинили шлях двоє з автоматами. Тобто як перепинили, Паша зі своєю неуважністю й короткозорістю сам у них врізався, а вони вже мусили якось відреагувати: зброя в руках зобов’язує. І ось вони його зупиняють, хоча й зупиняють, слід сказати, доволі м’яко, без бикування. Паша пам’ятає, що частина з них, особливо не місцеві, а ті, що приїхали, саме так себе тоді й поводили: підкреслено доброзичливо, весь час усміхаючись до мирного населення. Цукерки дітям, місця в автобусі старшим, чемне стояння в загальній черзі: ми тут заради вас, ми такі, як і ви, ми захистимо, будете далі навчати своїх дітей. Хочеться всім сподобатись, особливо — коли у тебе в руках зброя, і ти не знаєш, проти кого її доведеться застосувати. І ці ось теж говорили підкреслено доброзичливо, як до давнього знайомого, мовляв, куди так поспішаєш, чому під ноги не дивишся? І один, із круглим м’яким лицем, відразу ж засміявся дитячим безтурботним сміхом, а інший теж, схоже, хотів засміятись, тільки в нього не вийшло: так, скривив губи, відвів погляд. Паша відразу зачепився за цей його погляд — погляд рибалки, який вміє чекати, знаючи, на що саме чекає. І ще його ніс — просто вбитий в обличчя, вплющений поміж щік, як у старого сифілітика, ніс боксера. А круглопикий уже плескав Пашу по плечі, добродушно піджартовуючи з його окулярів. Паші це не подобалось, він це точно пам’ятає: штучно якось і награно, ніби для них це вистава. Вони й виглядали неприродно, як актори, що вийшли з театру за сигаретами: свіжий камуфляж ще відгонив складом, піратські бандани, як у кримських пляжників, сонцезахисні окуляри. Старі, очевидно, відібрані в місцевих ментів акаеми, і разом із тим — новенькі білі кросівки, мабуть, нещодавно куплені, можливо, спеціально для цієї країни, для цієї війни, кросівки, у які ще не в’ївся вуличний пил і які ще не замастило травою, новенькі, святкові, що так не в’язалися з цим камуфляжем і цією зброєю. Паша стояв і дивився на їхні кросівки, не знаючи, що відповісти. А вони далі сміялись, і якось так, ніби ненароком, безносий запитав:

— Ти взагалі — хто такий? — І далі криво посміхався, ніби говорив: питаю просто так, можеш не відповідати, хоча краще, звісно, відповісти.

— Учитель, — важко ковтнув слину Паша. Головне, подумав, аби не питали, який саме предмет.

— І чого ти вчиш? — мовби почув його побоювання безносий.

— Та всього потроху, — відповів Паша.

Стояв перед ними, не підводячи погляду, аж вони подумали, що боїться, і говорили вже не так доброзичливо, говорили скоріше зверхньо, як зі слабаком, який боїться глянути їм в очі. Хоча Паша насправді просто розглядав їхні нові кросівки.

— Хуйово шото ви тут усі вивчені, — сказав на це безносий, і вони знову почали сміятися.

І ось Паша кивнув їм, ніби прощаючись, мовчки обійшов і тихо-тихо, повільно-повільно почав відходити. Головне, щоби нічого не крикнули в спину, думав він, головне, щоби не крикнули нічого образливого. Йшов і навіть подих тамував, аби вони не чули, як у нього серце б’ється. Чому я їм нічого не відповів? — запитував сам себе потім. — Чому не відповів? Пройшов десять метрів, двадцять, півсотні, сотню. Сміх за спиною обірвався. Паша звернув доріжкою ліворуч, усе скінчилось.