Сергей Жадан - Інтернат

— Хто такі? — говорить йому просто в потилицю перший. Паша злякано розглядає його берці — з розбитими носаками, з налиплою торішньою травою, — так само розбиті наколінники, важкі бокові кишені, наповнені чимось гострим і залізним, акаем, який він тримає на руках, мов немовля, що ніяк не засне, розгрузку з кількома запасними ріжками, ошмаття кольорового скотчу на рукавах, а головне — ніж, що стримить зі спеціальної кишені в районі серця, з чорним руків’ям і глибокими на ньому зарубками. Паша мимоволі починає перераховувати ці зарубки, але боєць повторює:

— Хто такі?

Другий і третій стають обабіч, аби перекрити можливі шляхи втечі. Хоча яка втеча? — думає Паша у відчаї. — Яка втеча? Четвертий визирає першому з-за плеча та дивиться з такою підозрою, що Паша аж здіймає окуляри, нібито щоб їх протерти, а насправді — щоб усього цього не бачити. А ось Пітер озирається на голос із безтурботною посмішкою:

— Преса, — говорить він і запихає руку в глибоку кишеню, очевидно, за посвідченням, і всі четверо вмить напружуються, але Пітер уже виймає руку й простягає їм необхідні папери. — Все гаразд, — намагається говорити легко й просто, — преса. Ось посвідчення.

Перший бере посвідчення й, не зазирнувши, передає його за спину, четвертому. Ганс, каже, перевір. Ганс бере й уважно водить червоними перемерзлими пальцями з чорною землею під нігтями вздовж рядків. Пітер, посміхаючись, простягає руку, мовляв, давай, давай назад, у нас тут цікава розмова, не заважайте. І Ганс, завагавшись, уже тягне до нього руку з документами. Втім, затримує рух, і ще раз дивиться в папери.

— Ти коли кордон перетнув? — питає несподівано.

— Місяць тому, — говорить Пітер, витримавши паузу.

— Угу, — не надто вірить йому Ганс. — Я тебе тут з осені пасу.

— Та ладно, — з викликом відповідає йому Пітер.

— Да я тобі кажу, — з таким само викликом говорить Ганс, віддаючи Пітерове посвідчення першому. Той мовчки дивиться на Пітера.

— Послухайте, — каже Пітер, підіймаючись, від чого всі четверо знову напружуються. — Восени я тут теж був. Ось паспорт, там усі штампи.

Він дістає паспорт і соває першому. Перший мовчки передає паспорт за спину, сам не зводить із Пітера очей. Той намагається заспокоїтись, лізе до кишені, від чого всі вкотре напружуються, і дістає сигарети.

— Курити будете? — питає, перебігаючи очима від одного до іншого.

Але всі мовчать. А Ганс, погортавши паспорт, простягає першому, нахиляється й говорить щось йому на вухо. Перший киває та віддає документи Пітеру.

— Так а в чому проблема? — питає Пітер з удаваним занепокоєнням.

Перший військовий довго мовчить, дивлячись на Пітера, а коли той не витримує та відводить очі, говорить:

— Проблема в тому, — говорить, — що хтось стукає. Тобто передає дані. І схоже, що це хтось із цивільних.

— Чому з цивільних? — посміхається Пітер.

— Тому, що всіх інших ми знаємо, — відповідає йому військовий. — Хтось стукає. Ти не знаєш хто? — питає він раптом Пітера.

І тут вони всі вчотирьох беруть Пітера в коло. Той полотніє.

— Ні, — говорить, — не знаю.

— Точно? — перепитує його військовий.

— Точно, — не вагаючись, відповідає Пітер.

— Ну ладно, — говорить на це військовий. — Можеш іти, — каже він Пітеру й раптом повертається до Паші. — Тепер ти.

Паша розгублено чіпляє на носа окуляри й порпається в кишенях, знаходить паспорт, віддає його першому. Але відчуває, що цього недостатньо, що треба якось запевнити їх, мовляв, усе гаразд, жодних проблем із ним, Пашею, нема.

— Я з ним, — говорить він гарячково, повертаючись у бік Пітера.

І раптом зауважує, що Пітера вже немає, що той устиг зникнути, розчинитися в повітрі, забувши на столі непочату пачку міцних сигарет.

Паша сидить у просторій холодній кімнаті з комп’ютером і чорним сейфом — очевидно, в бухгалтерії. Вивіски він не розгледів: Ганс провів його сходами нагору, підштовхнув у сирі сутінки коридору, легко, проте наполегливо, щоби він навіть не думав опиратися. Хоча він і так не думав — пройшов темним коридором, майже наосліп, зреагував на команду за спиною, спинився. Ганс підійшов до дверей, спробував відчинити, дверна ручка в його долоні зламано скрипнула, двері не піддалися. Тоді він надавив на них плечем і тут-таки ввалився до порожньої кімнати. Зайшов, скептично оглянув замкнений сейф, чіпати не став.

— Сиди тут, — крикнув у бік Паші. — Чекай.

— Довго? — перепитав Паша про всяк випадок.