— Лягай! — кричить хтось над вухом і ломиться крізь натовп.
Жінка теж пронизливо скрикує. Паша вириває свою руку з руки автоматника й кидається до дверей, на світло. А світла о цій порі майже немає, світла мало, а те, що є, — вогке й застудне.
+
— Куди їдемо? — питає його таксист.
— Додому, — відповідає Паша.
— Воєнний? — питає таксист далі.
— Цивільний, — відповідає Паша.
— Ясно, — таксист незадоволено викручує кермо, так, як викручують мокрий одяг.
Спочатку мовчить, а тоді не витримує й починає говорити. Страшенно злоститься й нервує. І ось якщо не звертати уваги на його нерви та злість, то говорить він про те, що доріг немає, дороги просто роз’їбали, роз’їбали й усе тут, і немає тепер доріг, і раніше не було, і тепер немає. І незрозуміло, що його нервує більше: те, що їх не було, те, що їх немає, чи те, що їх, схоже, тут узагалі ніколи не буде. І ось він злоститься й нервує, і говорить, ось, мовляв, дороги й воєнні, і все роз’їбали, і брат сидить у місті в підвалі, разом зі своїми, і не хоче звідти вилазити, я йому говорю, говорить він Паші, вилізай, вивезу на цей бік, тут хоч робота є, а там неясно, хто зайде тепер, і незрозуміло, шо буде, може розстріляє тебе нова влада, а він сидить, боїться лишати будинок, а шо будинок? — питає він Пашу, кому він на хрін нада, цей будинок, і дороги, говорить він, дороги роз’їбали.
— А шо, — перебиває його Паша, — можна вивезти?
— Кого? — не розуміє таксист.
— Брата твого, — пояснює Паша. — Його шо, можна вивезти? Усе ж перекрито.
І тут таксист вибухає. І починає злостиво заперечувати й доводити, і знову якщо не слухати зайвого, то говорить, що є сто двадцять п’ять варіантів в’їхати туди й виїхати назад. Можна хоч вагони звідти вивозити. Чим багато хто й займається. І що він зранку вже дві ходки зробив, об’їхавши всі блокпости й намахавши всіх генералів. І що по телевізору показують зовсім не те, і що він ось узагалі його не дивиться, бо там і дивитися немає чого.
— А шо, — знову перебиває його Паша, — туди правда можна проїхати?
— Ну, — киває головою таксист.
— І до інтернату?
— До інтернату? — таксист темніє обличчям. — Можна, в принципі. Тільки там учора так валили.
— Роз’їбали? — уточнює Паша.
— Роз’їбали, — не заперечує таксист. — По-моєму, роз’їбали. Точно не знаю. Давно не був. Шо я там не бачив, в інтернаті-то?
Сидять і дивляться одне на одного: Паша — трішки повнуватий, неголений настільки, що можна вважати це бородою, в лижній шапочці й головне — в окулярах, через які йому відразу ж перестаєш довіряти; і водій — у безрозмірній шкірянці, потяганій і поламаній, так, ніби він у ній спить, ніби це його власна шкіра, схожий на стару ігуану в зоопарку. Здохне — навіть шкіру не здеруть, настільки витерлась. І картуз на голові в нього теж шкіряний і теж витертий, мов футбольний м’яч, яким довго грали на асфальті. Круглі риб’ячі очі, вуса, що прикривають рвану верхню губу, дивиться на Пашу, намагаючись зрозуміти, до чого той веде. А Паша теж дивиться на нього крізь скельця своїх інтелігентських окулярів і думає, що ця вся його потертість, вона ж не від бідності, машина в нього нормальна, хоч і не нова, але, схоже, була в добрих руках десь у Голландії, і пахне від нього нормально, в сенсі не смердить — і то добре, а ось ця потертість… Таке враження, що він весь час треться об щось, мов кіт об господарську ногу. Або корова об телеграфний стовп.
— Так шо, їдемо? — питає ігуана.
— А точно довезеш? — Паша мимоволі поправляє окуляри, тут-таки відсмикує руку, ненавиджу, думає, ненавиджу себе за цей рух, що ти їх поправляєш весь час, ці окуляри?
— До інтернату навряд, — говорить ігуана. — До вокзалу можу. Там розберешся.
— Ну давай, — невпевнено погоджується Паша.
— У тебе бабки хоч є? — питає про всяк випадок ігуана, примружуючи око. Хоча воно все одно не примружується, пронизуючи Пашу: кругле, риб’яче, водянисте, як ранкове повітря.
Водій викручує перед мотелем, просто біля ніг кількох військових, що стоять і димлять, і дивляться на них звично, себто як на рухому мішень. «Опель», залитий багном, чавить калюжі й стрибає вузькою асфальтівкою геть від траси, у сіру вогкість зимової панорами, яка враз відкривається перед ними, щойно вони вискакують на гірку й вивертають за лісосмугу. Звідси, від лісосмуги, поля обриваються вниз і тягнуться, скільки стає ока, а там, де вже нічого розгледіти не можна, за туманом і низькими хмарами, схожими на вантажні літаки, там теж щось є, щось дихає, горить, виблискує. Паша здогадується, що це і є місто. Таксист бовтається в ямах, стрибає, злоститься, а вже коли мотель зникає за лісосмугою, трішки розпружується, пригальмовує, зараз, каже Паші, скло протру, каже, і сходить на узбіччя, черпає там повні пригорщі твердого потемнілого снігу й починає протирати ним лобове скло. Паша дивиться, як розламується сніг, як він сповзає склом, розмиваючи простір, як болісно дмухає на скрижанілі пальці водій, як він притискається своєю потертою шкірою до брудного капота, дістаючи до скла, втираючи в нього крижані згустки, Паша вилізає назовні й дивиться на південь, намагаючись убити час, якого в нього, насправді, не так вже й багато.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу