Сергей Жадан - Інтернат

Чорне від незібраного з минулого року соняшника поле, де-не-де сіре, аж до синього, снігове ошмаття, вогка жирна земля, глибокі сліди від техніки, що в’їжджала просто в цю темну соняшникову пройму: невідомо, чи щоби відстрілятись і поїхати далі, чи щоби пропустити зустрічну колону. Паша робить крок уперед, крізь затвердлу снігову кірку гостро пробивається трава, краще туди не ходити, нагадує він сам собі й відступає ближче до машини, яка дає про себе знати за спиною теплим бензиновим запахом. За перемерзлим соняшником тягнуться ЛЕПи, ніби підставки для рибальських сітей. Чорний метал підтримує важкі поздовжні лінії дротів, що розтинають небо, витягуючись у дощ. У низині, далеко, за полями, темніють мокрою шерстю голі дерева дачного кооперативу. Цієї зими дерева взагалі особливі: чутливі, мов тварини, здригаються на кожен вибух, тримають у собі своє тепло, не вимерзають, прогрівають довкола себе чорні лунки, в яких темно зеленіє стара трава. Кора вогка й беззахисна — торкаєшся її та плямишся цим темним болючим соком, ніби фарбою, ніби кров’ю з надрізів. А за дачами, які тягнуться уздовж русла мілкої промислової річки, всуціль зарослої очеретом, ледве розгледиш огорожу ремонтного заводу, що лежить у балці, а балка, заповнена дощем і туманом, вигинається в бік міста, і повітря стає таким щільним, що далі вже не видно нічого, але там теж щось є, більше того: там усе лише починається, там починається місто. І ще, останнє: збоку, на обрії, де світло небес відливає молоком і оловом, стоять труби комбінату — високі, холодні, мертві. І головне, ніде жодного птаха. Ніби тут був великий голод, і птахів поїли. А поміж цим усім має лежати лінія фронту. Справжня лінія фронту. І якщо раніше, доки місто було в облозі, Паші так жодного разу й не випало її перетнути, то ось сьогодні, схоже, перетнути її, цю лінію, доведеться. Ну що ж, заспокоює Паша сам себе, ну що ж.

Востаннє Паша їхав на таксі місяць тому, повертався з міста. Дорога прострілювалась, проте всі думали, що коли їхати швидше, то шансів загинути не так багато. Вони стояли на виїзді з міста, коло порожньої заправки, темною наляканою зграєю: Паша й кілька жіночок, що поверталися додому, на станцію, обтяжені торбами, мов гріхами. Їх довго ніхто не хотів брати, зрештою гальмонув і завмер посеред калюжі «жигуль», котрась із жінок махнула була водієві, мовляв, під’їдь, незручно добиратись водою, але водій так відчайдушно почав кричати, що всі мовчки полізли у воду. Він так і кричав цілу дорогу, рвонувши від заправки, вискочивши в поле й женучи чорним вугільним простором між містом і станцією, ні на мить не збавляючи швидкості й ні на мить не вмикаючи фар, мчав і лаяв, як умів, нещасних жінок. А вони у відповідь кивали мовчки головами, ніби погоджувалися з усім, схожі на прочанок у церкві: прийшли каятись, тож і каються тепер, чого ж не каятись, раз прийшли. Паша навіть хотів перебити його, заступитися за жіночу гідність, але не перебив, не заступився, а, виходячи, ще й переплатив.

Дорога розбита настільки, що їздять нею радше з поваги до її минулого. З тим самим успіхом можна їхати чорним розкислим ґрунтом. Але ігуана-таксист, схоже, цю дорогу знає, як власне тіло: де треба — почухає, де болить — натисне. Коли на узбіччі з’являється великий дерев’яний хрест — завзято хреститься. Причому незадоволено кидає оком на Пашу, буде той хреститися чи ні? Паша вдає, що нічого не помічає. На розвилці й унизу, перед мостом, стоять покинуті блокпости, мов розорені кимось пташині гнізда. Домашній одяг, посуд, газети, розбиті армійські коробки, розтерзані вітром мішки з піском — усе це по-сирітськи лежить просто неба, забивається в ґрунт, змішується зі снігом і мулом. Проїжджаючи блокпост, ігуана щоразу напружується: ніхто не знає, що лишили по собі ті, хто гнив тут останні місяці, які несподіванки можна знайти в їхніх норах. Та й чиї це блокпости — тепер і не зрозумієш: усе випалено, вибито осколками, і дерева довкола схожі на щогли рибальських човнів — гострі, високі, зовсім без гілок. А особливо страшно переїжджати міст, оскільки міст — об’єкт стратегічний, а кожен стратегічний об’єкт викликає найперше бажання його підірвати, висадити в повітря разом із тими, хто вирішив його, цей об’єкт, перейти. Ігуана аж очі заплющує, в’їжджаючи на нього. І Паша, побачивши таке, теж примружується. Так і їдуть якийсь час, наосліп. Страх — штука невидима, але всеохопна: ніби й не бачиш жодної загрози, довкола тихо, і навіть небо вгорі відблискує металевими пластинами, а ось саме лише усвідомлення, що ти на прицілі і що в’їбати може будь-якої миті, незалежно від кольорів і рухів у небі, робить цю всю ситуацію незатишною, і хочеться далі сидіти із заплющеними очима й рахувати, скажімо, до ста, доки від тебе відійдуть усі довколишні монстри.