Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Расул гальмує перед воротами. Султан просить його піти й постукати у двері. Виходить Мірджян, вітається й запрошує заходити.

Коли чоловіки йдуть по сходах, вони чують стишений шелест спідниць. Це ховаються жінки дому. Одні стоять за напівпричиненими дверима, інші за шторами. Одна дівчинка підглядає в щілину в підлозі, щоб побачити, хто б це міг завітати до них так пізно ввечері. Ніхто, крім членів родини не може їх бачити. Старші хлопчики подають чай, який мама й сестри приготували в кухні.

— Гаразд, — каже Мірджян. Він сидить по-турецьки. На ньому традиційна довга сорочка й широкі шаровари — одяг, який змушували носити таліби. Мірджяну він дуже подобається. Він малий та опецькуватий. Йому зручно у вільному одязі. Тепер йому доводиться носити одяг, який не подобається, — стару афганську уніформу, що використовувалась у поліції до приходу Талібану. Провисівши кілька років у шафі, вона стала трохи затісною. Вона також тепла, оскільки лише зимова уніформа, зроблена з грубої пряжі ручної роботи вціліла під час зберігання. Уніформи пошиті за російським зразком, тож доречніші в Сибіру, ніж в Кабулі. Весняними днями, коли температура може досягати тридцяти градусів, Мірджян потіє в ній з ранку до вечора.

Султан стисло розповідає про свою справу. Мірджян дає їм говорити по черзі, ніби вони під перехресним допитом. Султан сидить поряд із ним. Джалалуддін — навпроти. Він із розумінням киває й підтримує легку невимушену атмосферу. Султанові та Джалалуддінові подали чай з ірисками, і вони говорять по черзі.

— Для тебе ж буде краще, коли ми все вирішимо тут, а не підемо в справжню поліцію, — каже Мірджян.

Джалалуддін опускає очі, стискає кулаки й вимовляє зізнання. Не для Султана, а для Мірджяна.

— Я може взяв десь п’ятсот штук, але вони всі дома. Я все віддам. Я нічого не чіпав.

— Ось тобі на! — вигукує поліцейський.

Але для Султана цього замало.

— Упевнений, що ти взяв набагато більше. Давай! Кому ти їх продавав?

— Для тебе краще, зізнатися в усьому зараз, — каже Мірджян. — Якщо дійде до допитів у поліції, там буде далеко не так, як тут: ні чаю не буде, ні ірисок, — продовжує він загадково й дивиться на Джалалуддіна.

— Але це чиста правда. Я не продавав їх. Клянуся іменем Аллаха, — каже він і дивиться то на одного, то на другого.

Султан наполягає. Слова повторюються. Пора їхати додому. Під час комендантської години всіх можуть арештувати. Інколи людей навіть убивали, тому що солдати відчували небезпеку в людях, що проїжджали мимо в автомобілях.

Вони сідають у машину мовчки. Расул просить теслю сказати правду. «Інакше, Джалалуддіне, це буде тягнутися й тягнутися». Коли вони приїжджають до хати теслі, той заходить туди, щоб винести листівки. Він швидко виходить із невеликим пакунком. Листівки загорнені в шаль із оранжевим і зеленим візерунком. Султан розгортає їх і милується картинками, що знайшли свого законного власника й будуть повернені на полиці. Але спочатку їх використають, як речовий доказ. Расул відвозить Султана додому. Тесля з палаючим від сорому обличчям залишився на розі, звідки стежка веде до його дому.

480 листівок. Екбал і Аймал сидять на матрацах і рахують. Султан пробує оцінити, скільки всього тесля міг узяти. Листівки відображають різні теми. У задній кімнаті їх сотні і сотні. «Якби зникла ціла упаковка, важко було б вирахувати, але якщо в кожній упаковці не вистачає десятка, значить він відкрив кілька пакетів і взяв по кілька листівок з кожного», — розмірковує Султан. Завтра будемо рахувати.

Наступного ранку в розпал їхнього перерахунку несподівано з’являється тесля. Він застигає на порозі, зсутулений ще більше, як звичайно. Раптом він кидається до Султана й починає цілувати йому ноги. Султан піднімає його з підлоги й сичить на нього:

— Тримайся, чоловіче. Мені не треба твоїх молитов.

— Прости мені, прости мені. Я заплачу, я заплачу тобі. Я маю вдома голодних дітей, — каже тесля.

— Я скажу тобі те саме, що вчора. Мені не треба твоїх грошей, але я хочу знати, кому ти їх продавав. Скільки ти взяв.

Разом із Джалалуддіном і його батько Фаїз. Він також намагається впасти вниз й цілувати Султанові ноги, але Султан підхоплює його до того, як той опиняється на підлозі. Йому не подобається, щоб хтось цілував йому ноги, а особливо старшого віку сусід.

— Ти маєш знати, що я бив його всю ніч. Мені так соромно. Я виховував його, щоб він став чесним працівником. І що тепер! Мій син злодій, — каже Фаїз і дивиться з-під лоба на сина, що зіщулився в кутку. Зсутулений тесля виглядає, як дитина, що прокралася й збрехала, а зараз буде бита.