Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Денний заробіток Джалалуддіна складав рівно вартість дев’яти листівок. Вони були складені в задній кімнаті, сотні кожного виду в мішках і без, перетягнені гумовими стрічками й без них, у коробках, шухлядах і на полицях.

— Кажеш, дві сотні, — задумався Султан. — Думаєш це перший раз?

— Я не знаю. Він сказав, що збирався заплатити, але забув.

— Хай спробує переконати нас повірити в це.

— Хтось мав попросити його вкрасти їх, — заявив Мансур. — Він не настільки розумний, щоб уміти перепродати листівки. І точно він не крав їх, щоб розвішати на стінах.

Султан вилаявся. Він не має часу на це все. Через два дні він відбуває в Іран, уперше за пару років. Є багато роботи, але, в першу чергу, він має розібратися із цим. Ніхто, чуєте, ніхто не крастиме в нього й залишатиметься при цьому непокараним.

— Залишайся в книгарні, а я поїду до нього додому. Ми маємо добратися до кореня цього, — сказав Султан. Він узяв з собою Расула. Той добре знав теслю. Вони виїхали в село Дег Кудайдад.

За машиною по селу піднімалася курява. Вони доїхали до стежки, що вела до хати Джалалуддіна. «Запам’ятай, ніхто не має про це знати. Не треба, щоб через це над усією родиною нависла ганьба», — сказав Султан Расулові.

Біля сільської крамниці на розі, звідки йшла стежка до Джалалуддінової хати, стояв гурт чоловіків, серед них і Джалалуддінів батько Фаїз. Він усміхнувся, потис Султанові руку й обняв його. «Заходь, випий з нами чаю», — сказав він від усього серця. Видно, що він нічого не знав про листівки. Інші чоловіки теж хотіли Султана на пару слів. Адже він витяг себе зі злиднів і домігся чогось у житті.

— Ми лиш хотіли поговорити з Вашим сином, — сказав Султан. — Можете піти за ним?

Старий пішов. Він повернувся з сином, що йшов два кроки позаду. Джалалуддін глянув на Султана. Його трясло.

— Нам треба тебе в книгарні. Чи не міг би ти поїхати з нами на хвильку? — спитав Султан.

Джалалуддін кивнув.

— Мусиш зайти випити чаю іншим разом, — гукнув за ними батько.

— Ти знаєш, у чому справа, — сухо констатує Султан, коли вони всілися на задньому сидінні машини, яку повів Расул.

Вони поїхали до Вакілового брата Мірджяна, який працює поліцейським.

— Я лише хотів подивитись на них. Я збирався принести їх назад. Я лише хотів показати їх дітям. Вони такі гарні.

Тесля сидить, зіщулившись у кутку, плечі опущені. Він ніби намагається зменшитись у розмірі. Його кулаки стиснені між колін. Час від часу він натискує нігтями на кісточки пальців. Коли він говорить, то часто й нервово поглядає на Султана, виглядаючи при цьому заляканим, скуйовдженим курчам. Книготорговець відкидається на спинку сидіння й спокійно розпитує його.

— Мені треба знати, скільки листівок ти взяв.

— Я взяв лише ті, що Ви бачили.

— Не вірю.

— Це правда.

— Якщо ти не зізнаєшся, що взяв більше, я заявлю на тебе в поліцію.

Тесля хапає Султана за руку й покриває її поцілунками. Султан висмикує її.

— Перестань робити дурниці. Не будь ідіотом.

— В ім’я Аллаха, клянуся честю, я не брав більше. Не посилай мене у в’язницю, прошу. Я заплачу, я чесна людина, пробач мені, я був дурним, пробач мені. Я маю семеро малих дітей, двоє дівчат мають поліомієліт. Моя жінка знову вагітна й ми не маємо, що їсти. Мої діти пропадають, жінка щодня плаче, бо я не можу достатньо заробити, щоб прогодувати всіх. Ми їмо картоплю й варені овочі. Рис для нас недоступний. Мама випрошує залишки в лікарнях і ресторанах. Деколи попадається варений рис. Деколи вони продають залишки на базарі. Останні кілька днів ми навіть не мали хліба. А ще я утримую п’ять сестриних дітей. Її чоловік не має роботи. А ще я живу зі старими матір’ю, батьком і бабою.

— На твій вибір. Зізнайся, що взяв більше й уникнеш в’язниці, — каже Султан.

Розмова йде по колу. Тесля оплакує свої злидні, Султан хоче, щоб він зізнався, що взяв більше. Також він хоче знати, кому той продавав листівки.

Вони проїжджають через весь Кабул і знову опиняються за містом. Расул везе їх по болотистих дорогах, повз людей, що поспішають завидна дістатися додому. Кілька безпритульних псів б’ються за кістку. Бігають босі діти. Жінка в паранджі балансує на рамі чоловікового велосипеда. Старший чоловік намагається справитися з навантаженим апельсинами візком. Його стопи погрузли в глибоких коліях, що утворилися внаслідок недавніх злив. Тверда ґрунтова дорога перетворилася в артерію з лайна, сміття, гною, що були винесені водою з дворів і провулків.