Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Багато вітрин укриті пилом, або зашторені, або прикриті картоном. На розбитому віконному склі написано «Авіалінії Аріана». Колись давно національна афганська авіакомпанія володіла багатьма літаками. Шикарні стюардеси обслуговували пасажирів. У меню були віскі і бренді. Багато літаків були знищені під час громадянської війни. Уцілілі були розбомблені на тріски американцями під час пошуку Осами бін Ладена та Мулли Омара. Єдиний літак уник бомбардувань. 11 вересня він стояв в аеропорту Нью-Делі. Цей літак воскресив «Аріану». Він усе ще літає на маршруті «Кабул — Нью-Делі». Але одного літака недостатньо, щоб знову відкрився офіс «Аріани».

В одному кінці фойє розташований ресторан, що подає найгіршу в Кабулі їжу, але який має найкращих у місті офіціантів. Виходить так, ніби вони компенсують несмачний рис, суху курку й водянисту моркву.

У центрі вестибюля є невелика відгороджена ділянка, усього пару квадратних метрів. Невеликий дерев’яний парканчик відмежовує місце між підлогою і зеленим килимом усередині. Гості, міністри, прибиральники й офіціанти, завжди сидять одні поряд із іншими на невеликих килимках, застелених поверх зеленого килима. У молитві всі рівні. Також є велика кімната для моління в підвалі, але більшість людей обходяться кількома хвилинами на килимі — серед двох рядів крісел і диванів.

Цілий день телевізор, що височіє на хиткому столику у вестибюлі, показує галасливі програми. Він якраз поруч Аймалового шоколадного прилавка, але той рідко коли зупиняється, щоб дивитися. Кабульське телебачення, єдиний канал в Афганістані, не має нічого цікавого в ефірі. Передають релігійні програми, довгі дискусії, кілька випусків новин і багато традиційної музики на фоні незворушних афганських краєвидів. На каналі працює жінка-диктор, але жодних співаків або танцюристів. «Люди ще не готові», — каже адміністрація каналу. Інколи показують польські або чеські мультфільми. Аймал вибігає подивитися, але часто залишається розчарованим. Він їх уже бачив.

Біля готелю є місце, що колись було його гордістю — басейн. Колись одного прекрасного літнього дня його відкрили під бій барабанів і майоріння стягів та запросили кожного мешканця Кабулу, принаймні чоловічої статті, користуватися ним у те перше літо. Басейн зустрів свою трагічну кончину. Вода швидко стала сіро-бурого кольору. Ніхто не потурбувався про встановлення фільтрів. По мірі швидкого забруднення, басейн закрили. Деякі люди стверджували, що після купання в басейні вони підчепили свербіж та інші шкірні хвороби. Ходили чутки, що кілька людей померло. Воду злили й басейн більше ніколи не використовувався.

Товстий шар пилу покриває сьогодні світло-блакитне дно басейну. Усохлі трояндові кущі вздовж огорожі є марною спробою приховати цю потвору. Поряд є тенісний корт. Він також не у вжитку. Готельний телефонний довідник усе ще подає телефон інструктора з тенісу. Але йому пощастило. Він знайшов собі іншу роботу. Його послуги не користувались попитом тієї першої весни в новому Кабулі.

Аймалів день складається з невпинного бродіння між крамничкою, рестораном і потертими меблями. Він усвідомлює, що йому треба наглядати за кіоском, на випадок, якщо хтось зайде. Одного разу на крамницю злетілися звідусіль і товари вмить зникли з полиць. Коли таліби втекли з міста, у коридорах закишіло журналістами. Місяцями журналісти просувалися з військами Північного Альянсу й харчувалися зіпсованим рисом та зеленим чаєм, а зараз вони напихалися Аймаловими «снікерсами» і батончиками «Баунті», що були завезені контрабандою з Пакистану. Вони купували воду, вартість якої була еквівалентна 5 євро за пляшку, невеличкі кружальця плавленого сиру, 15 євро за упаковку, і банки оливок, ціле царство за оливку.

Журналісти не зважали на ціни. Вони покорили Кабул і вибили талібів. Вони були брудні й бородаті, як вояки-партизани. Жінки були одягнені, як чоловіки, на ногах брудні черевики. Багато, хто мав жовте волосся й світлу рожеву шкіру.

Деколи Аймал прокрадався на дах, де репортери говорили перед камерами в мікрофон. Вони більше не виглядали, як партизани, а були вмиті й причесані. Хол був повен цікавих типів, що жартували й розмовляли з ним. Аймал трохи вивчив англійську в Пакистані, де прожив майже все своє життя, як біженець.

Ніхто не питав його, чому він не в школі. Усе одно жодна зі шкіл ще не працювала. Він рахував долари, підбивав заробіток на калькуляторі та мріяв стати великим бізнесменом. Тоді з ним був Фазіль і два хлопці, що вирячивши очі, пильно споглядали дивовижний світ, та ще й одночасно гребли гроші лопатою. Але через кілька тижнів журналісти покинули готель, у якому багато з них займали кімнати без води, світла й вікон. Війна закінчилася, був призначений новий лідер, і Афганістан став нікому більше не цікавий.