Осне Саєрстад - Кабульський книгар

До Аймалових вух одна за одною долітали різні конспіраційні теорії: «Це початок збройного повстання? Це початок етнічних заворушень? Таджики хочуть бити пуштунів? Особиста помста? Чи просто доведені до відчаю прочани?»

Несподівано вестибюль став ще огиднішим, ніж зазвичай. Гул голосів, серйозні обличчя, збуджені люди. Аймал ледь не плакав.

Він зайшов у кімнату жахів, сів за столик, з’їв «снікерс». Ще чотири години до вечора.

Прибиральник підмів підлогу й випорожнив кошик для сміття.

— Ти виглядаєш сумним, Аймале.

— Джіґар хун, — відповів Аймал. — У мене серце обливається кров’ю.

— Ти знав його? — запитав прибиральник.

— Кого?

— Міністра.

— Ні, — сказав Аймал. — Чи може так. Трохи.

Було краще від того, що серце обливається кров’ю через загиблого міністра, а не через своє втрачене дитинство.

Захеканий Мансур вбігає в батькову книгарню. Він приносить невеликий пакунок.

— Двісті листівок, — каже він, переводячи дух. — Він спробував украсти двісті листівок.

Піт ллється по його обличчю. Останній відрізок дороги він біг.

— Хто? — питає батько. Він відставляє калькулятор на прилавок, заносить у бухгалтерську книгу цифри й зупиняє погляд на синові.

— Тесля.

— Тесля? — питає заскочений Султан. — Ти впевнений?

Зверхньо, ніби врятував батька від банди мафіозі, син передає Султанові брунатний пакет.

— Двісті листівок, — повторює він. — Коли він вже збирався йти, виглядав досить занепокоєно. Але оскільки це був його останній день, я ні про що таке не подумав. Він запитав, чи є ще якась робота. Він сказав, що йому потрібна робота. Я відповів, що запитаю в тебе. Адже з полицями було закінчено. Потім я помітив щось у кишені його жилетки. «Що там?» — спитав я. «Що?» — відповів він, знітившись. «У твоїй кишені», — сказав я. «Це те, що я мав із собою», — він мені. «Покажи», — попросив я. Він відмовився. Урешті я витягнув пакет із його кишені сам. Ось воно що! Він намагався вкрасти у нас листівки. Але так не вийде, я спостерігав за ним.

Мансур геть переінакшив усю історію. Він, як зазвичай, сидів собі дрімаючи, а Джалалуддін збирався вже йти. Але хлопчик-прибиральник Абдур побачив, як він брав листівки. «Ви не хочете показати Мансурові, що у вашій кишені? — сказав він. Джалалуддін собі йшов далі.

Абдур був із бідного газарського племені, із найнижчої етнічної групи в соціальній ієрархії Кабула. Він рідко коли озивався. «Покажи Мансурові свої кишені», — гукнув хлопчик услід теслі. Тільки тоді Мансур відреагував і витяг листівки з Джалалуддінової кишені. Тепер він жадає батькової похвали.

Але Султан і далі повільно листає стопку паперів і питає:

— Гм, де він зараз?

— Я відправив його додому, але попередив, що це йому так просто не обійдеться.

Султан замовкає. Він згадує, як тесля підійшов до нього в книгарні. Вони були з одного села й практично сусіди. Джалалуддін зовсім не змінився з того часу. Він залишався худим, як драбина, з великими наляканими випуклими очима, і виглядав навіть худішим, ніж колись. Хоча тесля мав лише сорок років, та вже був згорблений. Його родина була бідною, проте шанованою. Батько його також був теслею, але кілька років тому втратив зір і більше не міг працювати.

Султан був радий дати йому роботу. Джалалуддін був розумним, а Султанові були потрібні нові полиці. Досі у його книгарні були звичайні полиці, на яких у різному порядку книжки розташовувалися так, що назви можна читати на корінцях. Полиці закривали стіни, а крім того, на підлозі стояли окремі книжкові шафи. Але йому були потрібні полиці, на яких він міг би виставляти книжки на огляд. Він хотів мати полиці зі схилом, з тоненькою планкою поперек, так щоб можна було побачити обкладинку книжки. Його крамниця буде, як європейська. Вони домовились про оплату в п’ять доларів на день, і наступного дня Джалалуддін прийшов з молотком, пилкою, лінійкою, цвяхами та якимись дошками. Склад-комора в глибині крамниці стала теслярською майстернею. Цілими днями Джалалуддін вистукував і забивав цвяхи оточений полицями й листівками. Листівки були важливим джерелом Султанових прибутків. Друкував він їх у Пакистані практично за безцінь, а продавав з великим наваром. Зазвичай Султан вибирав зображення, які хотів, і йому ніколи в голову не приходило подякувати фотографові або художникові. Він знаходив зображення, привозив його в Пакистан і розмножував. Дехто з фотографів віддавав йому знімки безоплатно. Вони добре продавалися. Найкращими покупцями були солдати з міжнародних миротворчих сил. Патрулюючи Кабул вони заходили до Султанової крамниці й купували листівки: листівки з жінками в паранджах, із дітьми, що граються на танках, із королевами минулих днів у сміливих сукнях, із Буддами з Баміана до того, як їх підірвали таліби, із конями бузкаші, із дітьми в національних костюмах, із дикою природою, із краєвидами Кабула тоді і тепер. Султан умів добре вибирати зображення, і солдати часто залишали крамницю, купивши з десяток листівок.