Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Султан спокійно розповідає батькові, що сталося. Що Джалалуддін брав із собою листівки додому й що тепер вони хочуть знати, скільки він їх виніс і кому продавав.

— Дай мені ще один день і я змушу його зізнатися в усьому, — просить Фаїз. Шви на його черевиках розлізлися, він без шкарпеток, а штани підперезані мотузкою. Рукави піджака засмальцьовані. Він виглядає подібно до свого сина, тільки трохи темніший, менший і з упалішими грудьми. Обидва вони худі й слабкі. Батько покірно стоїть перед Султаном. Султан теж не знає, що робити. Він відчуває сором від присутності цього старшого чоловіка, що міг би бути йому за батька.

Нарешті Фаїз поворухнувся. Він впевнено підходить до шафи з книжками, біля якої стоїть його син. Умить його руки злітають, як батоги. І тут, у крамниці, він молотить сина. «Ти негіднику, ти, падлюко, ти ганьба для родини, краще б ти ніколи не народився, ти невдахо, шахраю», — батько кричить, б’є і штовхає його. Коліном у живіт, ногою в пах, б’є по спині. Джалалуддін лише стоїть згорбившись і прикривши грудну клітку руками, а батько б’є його. Раптом він виривається й вибігає з крамниці. Трьома великими стрибками він вибігає за двері, далі по сходах і на вулицю.

Бараняча шапка Фаїза лежить на підлозі. Вона спала з нього в розпалі бійки. Він підбирає її, розправляє й одягає на голову. Розпрямляється, прощається з Султаном і виходить. Через вікно Султан бачить, як він непевною ходою підходить до свого старого велосипеда, оглядається направо, наліво й тихо та напружено крутить педалі в напрямку свого села.

Коли після бентежної сцени всілася курява, Султан знову рахує. Книготорговець незворушний.

— Він працював тут сорок днів. Нехай він брав двісті листівок щодня. Виходить вісім тисяч. Упевнений, що він вкрав принаймі вісім тисяч листівок, — він кидає погляд на Мансура, що лише знизує плечима.

Бачити, як бідний тесля був побитий власним батьком було нестерпною мукою. Мансурові ці листівки до одного місця. Він уважає, що вони повинні забути про це прокляте діло, раз усе отримали назад.

— Він не має зеленого поняття, як їх продавати. Забудь про все, — просить син.

— Це могло бути зроблено на замовлення. Ти знаєш усіх цих продавців на розкладках, що купують у нас листівки. Деякі з них давно не показувались. Я думав, що вони купили забагато, але глянь, вони купили дешево в теслі. А він такий дурний, що продав їх за добре слово. Що думаєш?

Мансур знову знизує плечима. Він знає свого батька і бачить, що той хоче добратися до суті всього цього. Він також знає, що це завдання буде покладене на нього. Батько їде в Іран і його не буде цілий місяць.

— Що, якби ти й Мірджян навели довідки? Правда вилізе. Ніхто не посміє красти в Султана, — каже він і не зводить погляду з Мансура.

— Він міг зруйнувати мій бізнес, — каже він. — Уяви, він краде тисячі листівок і продає їх у кіоски і книгарні по всьому Кабулу. Вони продають їх набагато дешевше, ніж я. Люди починають ходити до них, а не до мене. Я втрачу всіх тих солдатів, що приходять за листівками і що також купують книжки. Я дістану репутацію найдорожчого зі всіх. Урешті-решт я міг би збанкрутувати.

Те, як батько передбачає свою долю, Мансурові в одне вухо влітає, а в друге вилітає. Він роздратований. Йому противно, що він дістав ще одне завдання на час відсутності батька. Він має не тільки провести реєстр усіх наявних книг, забрати нові пачки книжок, що прийшли з Пакистану, розібратися з бюрократичними приписами, що є наслідком володіння книгарнею в Афганістані, працювати водієм і вести справи у своїй крамниці, а ще й до всього виконати роль поліцейського інспектора.

— Я займуся цим, — каже Мансур коротко. Навряд чи міг би сказати щось більше.

— Не будь зам’яким, не будь зам’яким, — такими були останні Султанові слова перед тим, як він сів на вечірній літак до Тегерана.

Коли батько поїхав, Мансур негайно забув про всю цю історію. Його святенницький період після прощі до Мазарі-Шарифа вже давно й назавжди був позаду. Це тривало рівно один тиждень. Нічого не покращилось від його п’ятиразових молитов на день. Борода почала свербіти й усі казали йому, що він виглядає нечесаним. Йому не подобався власний вигляд у вільній сорочці. «Якщо мої думки постійно збиваються з правильного ходу, з таким же успіхом я можу позбутися й усього іншого», — сказав він собі й відмовився від набожності так само швидко, як і навернувся до неї. Проща була не більше, як поїздкою вихідного дня.