Осне Саєрстад - Кабульський книгар

«Вони курили висушеного скорпіона, — з ентузіазмом розповідає Мансур другові. — Вони розтерли його на порошок, змішали з тютюном і геть задурманіли, правда, стали також трохи злими».

Аж ось Султан присилає повідомлення, що буде дома наступного дня. Мансур негайно виходить зі свого дурману. Він не зробив нічого з того, про що його просив батько. Не каталогізував книги, не впорядкував задню кімнату, не виписав нові замовлення, не забрав пачки з книгами, що за цей час накопичились у транспортному терміналі. А про справу з теслею та розслідування він не мав навіть задньої думки.

Шаріфа метушиться навколо нього.

— Що з тобою, мій хлопчику? Може ти захворів?

— Нічого, — шипить він.

Шаріфа продовжує надокучати.

— Стули пельку і їдь назад у Пакистан, — кричить Мансур. — З того часу, як ти приїхала, усе пішло шкереберть.

Шаріфа починає плакати:

— Як у мене могли вирости такі хлопці? Що я робила не так, якщо вони навіть не хочуть бачити власної матері?

Шаріфа голосить і кричить на своїх дітей. Латіфа починає плакати. Бібі Гуль погойдується з боку на бік. Бульбула витріщилася в простір. Соня пробує втихомирити Латіфу, а Лейла миє посуд. Мансур хряскає дверима кімнати, яку він ділить із Юнусом. Юнус хропе в ліжку. Він захворів на гепатит В і лежить цілими днями в ліжку, ковтаючи ліки. Його очі пожовтіли, а сам він виглядає блідішим і сумнішим, ніж зазвичай.

Коли Султан повернувся наступного дня, Мансур був настільки збентежений, що уникав його гострого погляду. Але даремно він так хвилювався: Султан був найбільше зайнятий із Сонею. Тільки наступного дня в книгарні він спитав сина, чи той зробив усе, що він його просив. Ще до того, як Мансур встиг відповісти, батько дає йому нові вказівки. Султанова поїздка в Іран була дуже вдалою. Він знову зв’язався зі старим партнером і скоро нові пакунки перських книг прибуватимуть у Кабул. Але про одну справу він не забув: тесля.

— Ти нічого не розкопав? — з подивом звертається Султан до сина. — Ти знецінюєш мою роботу. Завтра підеш в поліцію і заявиш на нього. Його батько обіцяв мені на другий день вибити з нього зізнання, а пройшов уже місяць! І якщо він не буде сидіти, до мого повернення з Пакистану, ти не мій син, — погрожує він.

— Кожен, хто прикладається до моєї власності, буде нещасним, — каже Султан зловісно.

Наступного ранку, ще затемна, дві жінки із двома дітьми стояли й гупали у двері родини Ханів. Заспана Лейла відчинила. Жінки плачуть і умовляють. Через деякий час Лейла розуміє, що це баба й тітка теслі стоять з його дітьми.

— Будьте ласкаві, пробачте йому, пробачте йому, — кажуть вони.

— Будь ласка, заради Бога, — плачуть.

Старій бабусі майже дев’яносто. Вона маленька й висохла, як миша. У неї гостре, з волосками підборіддя. Вона є матір’ю теслиного батька, що кілька тижнів пробував вибити з сина правду.

— Ми не маємо, що їсти. Ми вмираємо з голоду. Подивись на дітей. Але ми заплатимо за листівки.

Лейла просить їх заходити. Маленька мишоподібна бабуся кидається в ноги жінкам дому, що попрокидалися від голосіння й зайшли в кімнату. Вони глибоко засоромлені лихом, що зайшло в кімнату, як подув холодного повітря. З жінками дворічний хлопчик і одна хвора на поліомієліт дівчинка. Дівчинка з великим зусиллям сидить на підлозі. Нерухома хвора нога в шинах викинута перед нею. Вона тихо сидить і слухає.

Коли прийшла поліція, Джалалуддіна не було вдома. Тому забрали його батька й дядька. Вони сказали, що прийдуть за ним наступного ранку. Цілу ніч ніхто не спав. Рано вранці до приходу поліції, дві старі жінки зібралися й пішли заради родича просити Султана про помилування та прощення.

— Якщо він щось украв, то це заради сім’ї. Подивіться на них, подивіться на цих дітей — худі, як дошки. Нема доброго одягу, нема, що їсти.

Серця на Мікрорайоні м’якнуть, але цей візит не приносить їм нічого, лише співчуття. Якщо Султан щось вирішив, жінки дому не в змозі це переінакшити. А особливо, коли це стосується крамниці.

— Ми б з радістю допомогли, але ми нічого не можемо вдіяти. Султан вирішує, — кажуть вони. — А його нема вдома.

Жінки далі голосять і плачуть. Вони знають, що це правда, але не можуть відмовитися від надії. Заходить Лейла зі смаженими яйцями й свіжим хлібом. Для двох дітей вона скип’ятила молока. Коли в кімнату заходить Мансур, дві жінки кидаються до нього й цілують йому ноги. Він відштовхує їх. Вони знають, що він, як найстарший син, має владу за відсутності батька. Але Мансур вирішив робити те, що сказав йому батько.