Осне Саєрстад - Кабульський книгар

— А яке покарання за розпивання спиртних напоїв? — запитує Мансур. Він знає, що згідно із законами Шаріату, випивка є великим гріхом і суворо карається. Коран рекомендує вісімдесят ударів батогом.

— Якщо чесно, я завжди закриваю очі на такі речі. Якщо йде весілля, я кажу їм, що це свято, але все має бути помірним і не виходити поза межі родини, — відповідає начальник поліції.

— А як на рахунок невірності?

— Якщо вони одружені, їх заб’ють камінням. Якщо неодружені, покаранням є сто батогів, і вони мають одружитися. Якщо один із них одружений, і це — чоловік, він має взяти її за другу дружину. Якщо вона одружена, а він ні, її вб’ють, а його відшмагають батогами й кинуть до в’язниці, — каже полісмен. — Але часом я також дивлюся на таке крізь пальці. Це може бути вдова, якій потрібні гроші. Тоді я стараюся допомогти їм: щоб вони знову віднайшли ґрунт під ногами.

— Так, ви говорите про повій. А як щодо звичайних людей?

— Одного разу ми застали пару в машині. Ми, або швидше батьки, змусили їх одружитися, — каже він. — Це було справедливо, хіба не так? Ми ж не таліби врешті-решт. Ми маємо уникати забиття камінням людей. Афганістан і так досить настраждався.

Мансур виходить із поліцейського відділку в глибоких роздумах. Начальник поліції визначив йому три дні, як крайній термін. Він усе ще може вибачити грішника, але якщо все піде далі, буде запізно. Мансур не має настрою, щоб повертатися до книгарні, тому йде додому на обід. Таке трапляється дуже рідко. Він кидається вниз на матрац, і дякувати Богу, їжа готова, дайте спокій.

— Скинь свої черевики, — каже йому мати.

— Іди під три чорти, — відповідає Мансур.

— Мансуре, ти маєш слухати свою маму, — веде далі Шаріфа.

Мансур не відповідає, а натомість розтягається на підлозі закинувши догори одну ногу на іншу. Взуття на ногах. Мати не зронює ні пари з вуст.

— Треба вирішувати, що робити з теслею, — говорить Мансур. Він закурює цигарку, а мати починає плакати. Він ніколи б не запалив у присутності батька. Але як тільки батько йде з дому, Мансур не тільки з задоволенням курить, але ще й дратує матір, курячи до, під час і після їжі. Невелика кімната повна густого диму. Бібі Гуль уже давно скаржиться, наскільки він неввічливий з матір’ю. Проте не цей раз гору бере бажання спробувати. Вона простягає руку й шепоче: «Можна мені одну?»

Западає мовчанка. Невже баба починає курити?

— Мамо, — кричить Лейла і вириває цигарку з її руки.

Мансур дає їй ще одну й Лейла на знак протесту виходить з кімнати. Бібі Гуль радо сидить і попахкує та тихо сміється. Вона навіть перестає гойдатися назад-вперед, високо тримаючи цигарку й глибоко вдихаючи.

— Їстиму менше, — пояснює Бібі Гуль.

— Відпусти його, — каже вона, натішившись цигаркою. — Він уже отримав свою кару: його бив батько, він зганьбився. Та й листівки він віддав назад.

— Ти бачив його дітей? Як вони виживуть без батькових доходів? — підтримує її Шаріфа.

— Ми ще будемо відповідальні за смерть його дітей, — каже Лейла, що знову зайшла в кімнату, як тільки її мати загасила цигарку. — Що, як вони захворіють і не матимуть грошей на лікаря? Тоді вони помруть через нас або помруть з голоду. Та й тесля може померти у в’язниці. Багато хто не витримує там шість років. Вона кишить інфекціями: туберкульоз та інші хвороби.

— Прояви милосердя, — просить Бібі Гуль.

Мансур телефонує Султанові в Пакистан зі свого недавно придбаного мобільного телефону:

— Він хоче зруйнувати мій бізнес, збити ціни. Я йому добре платив. Не було потреби красти. Він просто шахрай. Він винен і з нього має бути вибита вся правда. Нікому, чуєш, нікому так просто не обійдеться руйнування мого бізнесу.

— Йому можуть дати шість років! Його діти можуть померти, поки він вийде, — кричить у відповідь Мансур.

— Я не журюся, чи йому дадуть шість років, чи ні. Хай начувається, поки не скаже, кому продавав листівки.

— Ти так кажеш, бо в тебе набите черево, — кричить Мансур. — Я плачу, коли бачу цих його худющих дітей. Його сім’я дійшла до ручки.

— Не смій перечити своєму батькові! — Верещить у слухавці Султан.

Кожному в кімнаті знайомий його голос і кожен знає, що його обличчя червоне від гніву, а все тіло трясеться.

— Що ти за син? Ти мене маєш слухатися в усьому, чуєш, у всьому. Що з тобою? Чому ти грубіяниш своєму батькові?

З Мансурового виразу обличчя видно, що в ньому йде внутрішня боротьба. Він ніколи нічого не робив: лише те, що вимагає від нього батько. Це з неприхованих дій. Мансур ніколи не зіштовхувався з ним у відкритому протистоянні. Просто він не сміє викликати в батька гнів.