Осне Саєрстад - Кабульський книгар

— Ти запам’ятаєш цю кімнату, як місце, де в тебе був шанс розповісти правду, — говорить полісмен.

Джалалуддін ковтає повітря, стискає кулаки й зітхає з полегшенням, коли поліцейський продовжує допитувати Мансура про те, коли, де і як уся ця історія сталася. Через вікно позаду слідчого видно один із пагорбів на околиці Кабула. До схилів туляться невеликі будинки. Зиґзаґом спускається стежка. Через вікно тесля може бачити людей, що як мурахи, снують угору-вниз. Будинки зроблені з матеріалів, здобутих у покаліченому війною Кабулі: якихось листів гофрованої бляхи, мішковини, трохи пластику, цеглин, шматків і уламків руїн.

Раптом слідчий присідає поряд із ним.

— Я знаю, що в тебе голодні діти, і я знаю, що ти не злочинець. Даю тобі останній шанс. Скористайся ним. Якщо ти скажеш мені, кому продавав листівки, я випущу тебе. Якщо не скажеш, я дам тобі кілька років в’язниці.

Мансур втрачає інтерес. Це вже сотий раз, як теслю просять, щоб зізнався, кому він продавав листівки. Може, він каже правду. Може, він нікому їх не продавав. Мансур поглядає на годинник і позіхає.

Раптом Джалалуддінові вуста зронюють ім’я. Так тихо, що майже не чутно. Мансур підстрибує.

Чоловік, чиє ім’я пробурмотів Джалалуддін, є власником кіоску на базарі, що торгує календарями, ручками й листівками. Листівками для релігійних свят, весіль, заручин і днів народжень — і листівками на афганську тематику. Він завжди закуповував ці листівки в Султановій книгарні, але вже якийсь час не приходив. Мансур добре його запам’ятав, бо він завжди скаржився на ціни.

Це було, як виліт корка з пляшки, та Джалалуддін усе ще тремтить говорячи.

— Одного дня він підійшов до мене, коли я йшов із роботи. Ми поговорили і він запитав, чи мені потрібні гроші. Звичайно були потрібні. Тоді він запитав, чи не можу я винести для нього трохи листівок. Спочатку я відмовився, але тоді він назвав суму, яку я за них отримаю. Я подумав про своїх дітей і дім. Я не можу прогодувати дітей за платню теслі. Я згадав про свою жінку, у якої від голоду почали випадати зуби. А вона має лише тридцять років. Згадав про всі ті докірливі погляди, які я ловлю вдома через те, що не можу достатньо заробити. Згадав про одяг і взуття, які не можу купити дітям; лікаря, якого не можемо собі позволити; жахливі харчі, які ми їмо. Тому я подумав, що як візьму кілька штук поки працюю в книгарні, то зможу вирішити деякі свої проблеми. Султан не помітить. Він має стільки листівок і стільки грошей. І я взяв трохи листівок.

— Ми маємо піти туди і взяти під охорону речові докази, — каже поліцейський.

Він підводиться й наказує теслі, Мансуру та іншим поліцейським іти з ним. Вони заїжджають на ринок до кіоску з листівками. За прилавком стоїть невисокий хлопчик.

— Де Махмуд? — питається полісмен. Він одягнений у цивільний одяг. Махмуд на обіді. Полісмен показує хлопчикові своє посвідчення й каже, що хоче оглянути листівки. Хлопчик пускає їх усередину кіоску у вузький прохід між стіною, стосами товарів і прилавком. Мансур і поліцейські згрібають з полиць листівки. Ті, що надрукував Султан, запихають в торбу. Вони нараховують кілька тисяч, але важко сказати, які з них Махмуд придбав законним чином, а які купив у Джалалуддіна. І хлопця, і листівки вони забирають у поліцейську дільницю.

На місці залишається поліцейський, щоб дочекатися Махмуда. Кіоск опечатують. Сьогодні Махмуд не продаватиме ані листівок подяки, ані з зображеннями героїв і воїнів, якщо на те пішло.

Коли в поліцейську дільницю нарешті прибув Махмуд, усе ще пахнучи кебабом, допити починаються наново. Спочатку Махмуд заперечує, що він коли-небудь у житті бачив цього теслю. Він каже, що купував усе належним чином у Султана, Юнуса, Екбала і Мансура. Потім він змінює тактику й говорить, що так, одного дня тесля підійшов до нього, але він ніколи нічого в нього не купував.

Власник кіоску теж мусить провести ніч в ув’язненні. Нарешті Мансур може йти. У коридорі чекають батько, дядько, племінник і син теслі. Вони підходять до нього і з жахом спостерігають, як він поспіхом зникає. Він більше не може. Джалалуддін зізнався. Султан буде задоволений. Справа вирішена. Тепер, коли крадіжка і перепродаж були встановлені, можна заводити кримінальну справу.

Він пам’ятає, що сказав слідчий: «Це твій останній шанс. Якщо зізнаєшся, ми відпустимо тебе й ти повернешся до своєї родини».

Мансурові погано. Він прожогом вибігає. Його думки крутяться навколо останніх Султанових слів перед від’їздом: «Я ризикував життям, розбудовуючи свій бізнес. Я сидів у в’язниці. Мене били. Я стер підошви, пробуючи зробити щось для Афганістану, а тут приходить чортів тесля на все готове й пробує привласнити роботу всього мого життя. Він буде покараний. Не будь зам’яким, Мансуре, не прогинайся».