Осне Саєрстад - Кабульський книгар

«Вона гірша за Осаму бін Ладена», — каже Таймир Бобу, коли трохи спізнюється або мусить піти раніше. Його нові американські друзі дізнаються жахливі історії про «Осаму». Вони уявляють собі тип стерви, що ховається під Паранджею. Але коли вони знайомляться з нею під час відвідин Таймира, перед ними постає усміхнена невелика жінка з допитливим, косооким поглядом. На шиї висить золотий медальйон із уписаним ісламським символом віри. Вона купила його на першу Таймирову американську зарплату. Фероза точно знає, скільки він заробляє, і він усе віддає їй. З цього вона видає йому щось на кишенькові витрати. Таймир демонструє їм сліди на стінах, що залишились від черевиків або інших предметів, якими вона кидала в нього. Тепер він сміється. Тиранка Фероза відійшла в минуле.

Ферозу спалювало бажання, щоб із Таймира виросло щось поважне. Як лише в неї заводились зайві гроші, вона записувала Таймира на якісь курси: англійська мова, додаткова математика, комп’ютер. Неграмотна жінка, яку силоміць видали заміж, щоб отримати гроші в родину, збиралася через сина стати шанованою та поважною матір’ю.

Таймир майже не бачив батька. Той був добрим і досить несміливим чоловіком, та ще й страждав через поганий стан здоров’я. У старі добрі часи він, як торговець, подорожував до Індії і Пакистану. Деколи повертався з грошима, деколи без.

Фероза могла бити Таймира, але ніколи не зачіпала чоловіка, хоча не було ніяких сумнівів, хто з них двох сильніший. З роками Фероза стала огрядною жінкою, круглою, як м’ячик, із грубими окулярами на переніссі або на ланцюжку на шиї. Її чоловік, навпаки, був посірілий і худий, слабкий і ламкий, як суха галузка. По мірі того, як чоловік висихав і кришився, жінка перебрала на себе роль голови сім’ї.

Фероза більше ніколи не мала синів, але ніколи не втрачала сподівань ще мати дітей. Після того, як зникли останні надії знову стати матір’ю, вона пішла в Кабульський притулок. Тут вона знайшла Кешмеш. Родина залишила її в брудній наволочці біля дверей притулку. Фероза вдочерила її та виховала, як Таймирову сестру. Тоді як Таймир є вилитою копією матері — те саме кругле обличчя, великий живіт, дріботлива хода, дівчинка зовсім інша.

Кешмеш є впертою та неслухняною, невеличкою дівчинкою, худою, як драбина. Шкіра її смаглявіша, ніж у інших членів родини. У ній є щось дике, ніби всередині неї вирує життя набагато цікавіше, ніж зовнішній світ. На сімейних зібраннях, на розпач Ферозі, Кешмеш бігає, як пустотливе лоша. У той час, як Таймир, коли був малим хлопчиком, завжди дослухався до маминих побажань, Кешмеш залазить у бруд, скуйовджена, з подряпинами і порізами. Але коли вона спокійна, ніхто не може позмагатися з нею у відданості. Ніхто так ніжно не поцілує й міцно не обніме маму, як вона. Куди б Фероза не пішла, Кешмеш не відстає: як невеличка тоненька тінь від огрядної матері.

Як і всі діти, Кешмеш швидко зрозуміла, що таке Талібан. Одного разу вона зі ще однією дитиною були вибиті в під’їзді талібом. Вони гралися з його сином, а той упав і вдарився. Батько схопив обох і вибив палицею. Вони більше ніколи не гралися з цим маленьким хлопчиком. Таліби — це ті люди, що не дозволили їй ходити до школи разом із хлопчиками з Мікрорайону. Це люди, що заборонили співати, плескати в долоні й припиняли танці. Таліби — це ті люди, що перешкоджали їй гратися з ляльками на вулиці. Ляльки й м’які іграшки були заборонені, оскільки вони зображали живих істот. Коли релігійні поліцейські обшукували житла людей, розбивали телевізори та касетні магнітофони, вони могли також конфіскувати дитячі іграшки, якщо знаходили. Вони відривали їм голови, руки або толочили їх ногами прямо на очах у вражених дітей.

Коли Фероза сказала Кешмеш, що таліби втекли, перше, що та зробила, це винесла свою ляльку на вулицю показати їй білий світ. Таймир зголив бороду. Фероза винесла покритий пилом касетник і кружляла по квартирі наспівуючи: «Тепер ми надолужимо ці п’ять років».

Фероза не мала більше дітей, щоб доглядати. Вона вдочерила Кешмеш не раніше, як почалася громадянська війна, а потім утекла в Пакистан разом із Султановою сім’єю. Коли вона залишила біженське існування, настав час шукати жінку для Таймира, а не займатися покинутими в лікарнях дівчатками.

Як і все інше в його житті, пошук Таймирові дружини був прерогативою матері. Таймир закохався в дівчину, яку він зустрів на курсах англійської в Пакистані. Вони були ніби парочкою, хоча ніколи не трималися за руки або цілувалися. Заледве чи були вони колись наодинці, але все ж вони були закоханими й писали одне одному записки й любовні листи. Таймир ніколи не посмів сказати Ферозі про цю дівчину, але він мріяв із нею одружитися. Вона була родичкою Массуда, героя війни, і Таймир знав, що мати може побоятись пов’язаних із цим ускладнень. Та, незважаючи на те, хто був би цим об’єктом його уваги, він ніколи б не звірився матері про свою пристрасть. Його виховали так, що він нічого не просив. Він ніколи не говорив із Ферозою про свої почуття. Він вважав свою догідливість знаком поваги.