Осне Саєрстад - Кабульський книгар

У запущеній глиняній хатині в селі Дег Кудайдад сидить жінка й тупо дивиться перед собою. Плачуть її найменші діти. Вони не мають, що їсти й чекають на повернення діда з міста. Може, він щось принесе. Вони кидаються до нього, коли він заїздить велосипедом у ворота. Але в руках він нічого не має, багажник також порожній. Вони зупиняються, коли бачать його почорніле обличчя. Вони стихають на хвильку, а потім починають плакати й чіпляються до нього. «Де татусь, коли татусь прийде додому?»

Тиймир підносить Коран вгору, цілує його й читає випадкові строфи. Він знову цілує книгу, засовує її в кишеню й дивиться у вікно. Машина рухається в напрямку від Кабула. Вона бере курс на схід, до прикордоння Афганістану і Пакистану, де все ще існує підтримка сил Талібану та Аль-Каїди і де, як вважають американці, у недоступних гористих місцевостях ховаються терористи. Тут вони прочісують території, допитують місцеве населення, підривають печери, а також полюючи за терористами і призом, про який вони всі мріють, — Осамою бін Ладеном, бомбардують і убивають цивільних людей.

Це місцевість, де розгорнувся потужна весняна атака проти Аль-Каїди, «Операція Анаконда», коли під командуванням Сполучених Штатів міжнародні війська спецпризначення почали запеклу війну з останніми Осаминими відданими учнями в Афганістані. Кажуть, що на цих прикордонних територіях усе ще можна знайти кілька солдатів Аль-Каїди. Місцеві польові командири ніколи не визнавали центральної влади, і дотепер правлять згідно із законами племен. Американцям і центральному урядові важко проникнути в села, що розташувалися в Пуштунському поясі по обидва боки кордону. Експерти з розвідки вважають, що якщо Осама бін Ладен і Мулла Омар усе ще живі, то вони знаходяться саме тут.

Таймир пробує їх розшукати. Або хоча б знайти когось, хто знає когось, хто бачив їх, або, хто думає, що бачив когось, подібного на них. На відміну від свого супутника, Таймир сподівається, що вони абсолютно нічого не з’ясують. Таймир ненавидить небезпеку. Він ненавидить подорожувати в райони, де проживають клани й де кожну мить чигає небезпека. Ззаду в машині є готові до вжитку куленепробивні жилети й каски.

— Що ти читаєш, Таймире?

— Святий Коран.

— Та я бачу. Може щось особливе? Маю на увазі, «строфи про подорожі» або щось на кшталт цього?

— Ні, я ніколи не шукаю щось специфічне. Я просто навмання відкриваю. Якраз у цей момент дійшов до місця про те, що той, хто слухається Бога та його посланця, буде введений у райські сади, де дзюрчать струмки, і що хто повертається до Нього спиною, буде покараний. Я читаю Коран, коли мені страшно або сумно.

— О, так, — каже Боб і прихилює голову до вікна. Крізь примружені очі він бачить брудні кабульські вулиці. Вони їдуть прямо на схід сонця й від сліпучого блиску Боб заплющує очі.

Таймир розмірковує про своє завдання. Йому запропонували роботу перекладача для великого американського журналу. Раніше, за талібів, він працював на благодійницьку організацію. Він відповідав за роздачу борошна й рису бідним. Коли 11 вересня всі іноземці виїхали, він один залишився відповідальним. Таліби заблокували всі його зусилля. Роздача призупинилася, а одного дня розподільчий пункт збомбардирували. Таймир дякував Богу, що припинив поставки. Що було б, якби це місце було повне жінок і дітей, що вишикувалися в розпачливі черги за продуктами?

Але тепер відчувається, що ніби пройшла вічність з тих пір, як він працював з організацією допомоги. Коли в Афганістан з’їхалися журналісти, його вибрав американський журнал. За один день вони запропонували заплатити, як зазвичай платять за два тижні. З думкою про свою бідну родину, він залишив місію допомоги й узявся за перекладацьку роботу, маючи в арсеналі добру уяву та мистецьке володіння англійською.

Таймир — єдиний годувальник у родині, що є невеликою за афганськими мірками. Він живе з матір’ю, батьком, зведеною сестрою, дружиною та однорічним Бахаром в невеликій квартирі на Мікрорайоні недалеко від Султана. Його мама — старша Султанова сестра, яку видали заміж, щоб було на що дати освіту Султанові.

Фероза — найсуворіша з усіх матерів. З часу, як Таймир був маленький, йому рідко коли дозволяли піти на вулицю погратися з дітьми. Він мав гратися в невеликій кімнаті, тихо й спокійно, під пильним оком Ферози. Коли став старшим — його примушували робити домашні завдання. Зі школи він мав іти відразу додому, без ніякої компанії, і нікому не дозволяли заходити до нього погратися. Таймир ніколи не протестував. Сперечатися з Ферозою було неможливо, адже вона одразу била його й била боляче.