Осне Саєрстад - Кабульський книгар

— Добре, — каже він і кладе телефон. Сім’я мовчить. Мансур лається.

— Він має кам’яне серце, — каже Шаріфа. Соня мовчить.

Щоранку й щовечора приходить родина теслі. Деколи це баба, іншим разом це мама, тітка або дружина. З ними завжди одне або двоє дітей. Кожного разу вони отримують ту саму відповідь. Вирішує Султан. Коли він повернеться, усе владнається. Але вони знають, що це не так. Султан уже передав свій вирок.

Урешті, вони більше не витримують. Вони не відкривають двері, а тихо сидять, удаючи, що нікого немає вдома. Мансур іде в місцевий поліцейський відділок і просить про відкладення справи. Він хоче, щоб повернувся батько і зайнявся цим. Але начальник поліції не може більше чекати. В’язнів у камері розміром квадратний метр не можна тримати довше, як кілька днів. Вони ще раз просять теслю признатися, що він взяв більше листівок і сказати, кому він їх продавав, але він відмовляється. Джалалуддіна заковують в наручники й виводять з невеликої глиняної хати.

Оскільки у місцевої поліційної дільниці немає автомобіля, Мансурові випадає везти теслю в центральний поліційний відділ Кабулу.

Біля будівлі чекають батько, син і баба теслі. Коли під’їжджає Мансур, вони невпевнено підходять до нього. Мансур ненавидить кожну цю хвилину. За відсутності Султана він має поводитися, як безсердечний суддя.

«Я роблю лише те, що мені сказав робити батько», — виправдовує він себе, одягає темні окуляри й сидить у машині. Баба з маленьким сином повертаються додому. Батько сідає на розхитаний велосипед і слідує за машиною Мансура. Він не хоче здаватися і їде за сином стільки, скільки може. Вони бачать, як його прямий силует зникає позаду.

Мансур веде машину повільно. Хтозна, через скільки років тесля знову зможе побачити ці дерева.

Вони приїжджають на центральну дільницю. За часів Талібану це було найненависніше місце в Кабулі. Тут, у Департаменті примноження блага і знищення гріха, більше відомому, як Міністерство моралі, була штаб-квартира релігійної поліції. Сюди забирали чоловіків, чиї шаровари й бороди були закороткими, жінок, що знаходилися на вулиці з чоловіками, що не були членами родини, жінок, що йшли одні, що були нафарбовані під паранджею. Тижнями вони сиділи в підвалах, поки їх не переводили до інших в’язниць або виправдовували. Коли таліби пішли геть, камери відкрили й в’язнів випустили. Були знайдені кабельні дроти й палиці, що використовувалися як знаряддя тортур. Чоловіків били оголених. Жінки могли закутатися в простирадла перед тим, як їх піддавали тортурам. До талібів будівлю займала брутальна радянська служба безпеки, а після них — хаотичні поліційні сили моджахедів.

Масивними сходами тесля піднімається на п’ятий поверх. Він намагається йти поруч Мансура й прохально дивиться на нього. Здається, що його очі ще дужче збільшилися за час перебування в ув’язненні. Здається, що благаючі очі вилізають зі своїх орбіт. «Вибач мені, вибач. Я працюватиму на тебе до кінця своїх днів і нічого не проситиму. Вибач мені».

Мансур дивиться прямо попереду. Він не має прогнутися зараз. Султан виніс свій вирок і він не повинен суперечити Султанові. Його можуть позбавити спадку, можуть вигнати з дому. Він уже відчув, що його брат став Султановим улюбленцем. Екбал може ходити на комп’ютерні курси, йому пообіцяли велосипед. Якщо Мансур зараз піде проти нього, Султан може увірвати всі зв’язки з ним. Які б сильні відчуття він не мав до теслі, ризикувати не можна.

Вони чекають на допит і реєстрацію заяви. Система працює так, що людину, на яку написано заяву, ув’язнюють до того моменту, поки не буде встановлена провина або невинність. Будь-хто може написати заяву на будь-кого й ця людина буде ув’язнена.

Мансур викладає свою справу слідчому. Тесля сидить навпочіпки на підлозі. У нього довгі, покручені пальці на ногах, а нігті мають грубі чорні краї. Його джемпер і жилетка висять клаптями вздовж спини. Штани ледве тримаються на стегнах.

Слідчий за столом ретельно записує обидві декларації. Він пише елегантним почерком і використовує копірку.

— Чому тебе так зацікавили афганські листівки? — сміється слідчий. Справа видається йому досить курйозною. Але ще до того, як тесля встиг відповісти він продовжує. — Скажи, кому ти їх продавав. Ми всі розуміємо, що ти не крав їх для того, щоб посилати родичам.

— Я взяв лише дві сотні й Расул дав мені ще трохи, — обережно починає тесля.

— Расул ніколи не давав тобі ніяких листівок, це брехня, — зауважує Мансур.