Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Учитель кидає погляд поверх класу. Він малює діаграму з трьома ідеями: гарам, галал, мубаг. Гарам — це те, що погане й заборонене; галал — це те, що добре й дозволене; мубаг — це те, що під сумнівом.

Мубаг — це те, що не добре, але й не є гріхом. Наприклад, їсти свинину, щоб не вмерти з голоду. Або полювати: убити, щоб вижити.

Хлопці записують і записують. Наприкінці вчитель ставить свої типові запитання, щоб побачити, чи вони зрозуміли.

— Якщо людина вважає гарам добром, хто вона тоді така?

— Невірний, — відповідає вчитель ісламу на своє запитання.

— То гарам є добре чи погано?

Майже всі руки тягнуться вгору. Фазіль занадто наляканий. Він боїться неправильно відповісти. Він пробує зменшитися у своєму третьому ряду. Учитель указує на одного з хлопців, хто виструнчується поряд зі своїм столом і відповідає:

— Погано!

Це те, що хотів відповісти Фазіль. Невірний — це погано.

Аймал — наймолодший Султанів син. Йому дванадцять років, і він працює дванадцять годин на добу. Його будять удосвіта кожен день, сім разів на тиждень. Він знову скручується калачиком, поки Лейла або мати не примусять його встати. Він умиває своє бліде обличчя, одягається, руками з’їдає смажене яйце, вимащуючи жовток шматком хліба.

О восьмій ранку Аймал відчиняє двері будки, розташованої в темному вестибюлі одного з кабульських готелів. Тут він продає шоколад, печиво, газовану воду й жуйки. Він рахує гроші й нудиться. Крамницю він називає «кімнатою жахів». Щоразу, коли відчиняються двері, його серце підскакує, а душа тікає в п’яти. Він має тут сидіти, поки о восьмій вечора, коли вже темно, за ним не приїдуть і не заберуть. Він їде прямо додому, щоб з’їсти вечерю й лягти спати.

Зразу за його дверима стоять три балії. Працівник із рецепції відчайдушно старається зібрати всю воду, що капає зі стелі. Незалежно від того, скільки балій він підставляє, все одно біля Аймалових дверей завжди збираються великі калюжі, а люди обминають і їх, і магазин. У вестибюлі часто не буває світла. У денний час із вікон відсувають важкі штори, але світло не проникає в далекі закутки. Увечері, якщо є світло, лампи вмикаються, а якщо нема — на столі рецепції горять великі гасові лампи.

Коли в 1960-ті роки збудували цей готель, він був найсучаснішим у Кабулі. У фойє метушилися чоловіки в елегантних костюмах та жінки в коротких спідницях і з сучасними зачісками. Тут подавали алкоголь і грали європейську музику. Навіть король заходив сюди, щоб відбути зустрічі або з’їсти вечерю.

Шістдесяті й сімдесяті роки були часом найліберальніших режимів у Кабулі. Спочатку це було правління «міської людини» Захір-Шаха, потім його кузена Дауда, що обмежив політичні свободи й заповнив тюрми політв’язнями, але хто бодай ззовні дозволив існування партій і сучасний, західний стиль життя. У будинку знаходились бари й нічні клуби. Коли країна почала з’їжджати з рейок, те саме відбувалося і з готелем. Під час громадянської війни він був повністю зруйнований. Кімнати, що виходили вікнами на місто, були прошиті кулями, на балкони попадали гранати, а дах був знесений ракетами.

Після громадянської війни, коли до влади прийшли таліби, почався безкінечний ремонт. Було дуже мало гостей, так що й не було потреби в розбитих кімнатах. Правителі-мулли не переймались розвитком туризму. Навпаки, вони хотіли мати в країні якнайменшу кількість іноземців. Дах упав, а коридори покосилися через хиткі крокви.

Тепер, коли ще один режим хоче встановити свою владу в Кабулі, почалися роботи із засипання ям і вставляння розбитих шибок. Аймал часто спостерігає за відновлювальними роботами або дивиться, як електрики, коли під час важливих зустрічей дуже потрібна подача електроенергії на колонки й мікрофони, сердито змагаються з генератором. Вестибюль — це Аймалів гральний майданчик. Він ковзається в калюжі, тиняється довкола. І зазвичай, це все. Абсолютно нудно, абсолютно самотньо.

Деколи він розмовляє з людьми в похмурому холі: з чоловіками, що метуть і миють підлогу, з рецепціоністами, із швейцаром, охоронцями, тим чи іншим гостем або іншими крамарями. Клієнтів вони мають дуже рідко. Один чоловік продає за прилавком традиційні афганські прикраси. Він також нудиться цілий день. Попит на прикраси серед готельних постояльців невисокий. Ще хтось продає сувеніри за цінами, які означають, що ніхто нічого не купить і навіть не повернеться сюди, щоб порозглядати.