Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Її шкільний атестат у Пакистані. Вона відчуває, що здається. Але потім згадує темну квартиру та покриті пилом підлоги на Мікрорайоні й заходить на найближчий телеграф. Вона телефонує якимсь родичам у Пешаварі й просить їх дістати її документи. Ті обіцяють допомогти й передати їх з будь-ким, хто їхатиме до Кабула. Афганська поштова служба не діє, тому все тут пересилають із людьми, що подорожують.

Документи приходять через кілька тижнів. Наступним кроком є похід у Міністерство освіти. Але як їй туди потрапити? Лейла не може піти одна. Просить Юнуса, але він вважає, що вона не повинна працювати. «Ніколи не знаєш наперед, яку роботу тобі можуть надати, — каже він. — Сиди вдома й доглядай за старою матір’ю».

Від її улюбленого брата ніякої допомоги. Її племінник Мансур лише фиркнув, коли вона попросила його. Вона зайшла в тупик. Шкільний рік давно розпочався. «Уже запізно, — каже їй матір. — Почекай до наступного року».

Лейла впадає у відчай. «Може, я й не хочу вчителювати», — думає вона, щоб було легше поховати свої плани.

Лейла на роздоріжжі. Роздоріжжя в болоті суспільства й пилюці традицій. Вона в тупику в системі, що закорінена в прадавніх традиціях і яка паралізує половину населення. До Міністерства освіти їхати всього півгодини на автобусі, але це неможливі півгодини. Лейла не звикла за щось боротися, навпаки, вона звикла здаватися. Але мусить бути вихід. Їй просто треба знайти його.

Безкінечна нудьга заданої додатково домашньої роботи набирає для Фазіля загрозливих розмірів. Він хоче стрибати й галасувати, але не може. Так і має бути з одинадцятирічним хлопчиком, якого покарали за невиконану домашню роботу. Зупиняючись, він водить руками по книжці. Пише малими буквами, щоб більше вмістилося, адже зошити дорогі. Світло від гасової лампи кидає на папір червонявий відблиск і йому здається, що він пише на полум’ї.

У кутку сидить його баба й одним оком дивиться за ним. Друге око вона втратила, коли впала в піч, що була вбудована в підлозі. Мама Маріам годує цицькою дворічного Осипа. Фазіль змучився і його писанина стає безтямною. Він мусить закінчити, навіть якщо доведеться писати до ранку. Він не може терпіти ударів учительської лінійки по кісточках пальців. Він не може терпіти сором.

Десять разів він має написати, що є Бог: Бог є творець, Бог є вічний, Бог є всемогутній, Бог є життя, Бог усе бачить, Бог усе чує, Бог усюдисущий, Бог найсильніший, Бог усім править, Бог…

Причиною додаткової домашньої роботи була його нездатність дати правильну відповідь на уроці ісламу. «Я ніколи не можу правильно відповісти», — жаліється він матері. «Тому що, коли бачу вчителя, я так хвилююся, що все забуваю. А він завжди злий. Навіть якщо зробити маленьку помилку, він розлютиться».

Від самого початку до кінця — усе пішло не так. Фазіля попросили вийти до дошки й відповісти на запитання про Бога. Він вивчив урок, але коли вийшов до дошки, нічого не пам’ятав. Може він думав про щось інше, коли читав книжку. Учитель ісламу, чоловік із довгою бородою, у тюрбані, в довгій сорочці та шароварах звернув на нього свій пронизливий погляд і запитав: «Чи може Бог померти?»

— Ні, — Фазіль затремтів під його поглядом. Що б він не сказав, усе буде не так.

— Чому?

Фазілю відібрало мову. Чому Бог не може померти? Жоден кинджал не може пронизати його? Жодна куля не може взяти? У голові пробігали різні думки.

— Ну, і? — звертається вчитель.

Фазіль червоніє й запинається, але не промовляє жодного слова. Дають відповісти іншому хлопчикові.

— Тому що він вічний, — скоромовкою каже той.

— Добре. Чи може Бог говорити? — продовжує учитель.

— Ні, — каже Фазіль. — Або скоріше так.

— Якщо ти думаєш, що Він говорить, то як Він це робить? — запитує учитель.

Фазіль знову втрачає мову. Як він говорить? Громовим голосом, низьким, шепоче?

— Добре, ти кажеш, що він може говорити. Він має язика? — питається учитель. — Чи має Бог язика?

Фазіль намагається уявити, якою має бути правильна відповідь, але не сміє нічого сказати. Краще промовчати, ніж відповісти неправильно й бути висміяним цілим класом. Знову дозволяють відповісти іншому хлопчику.

— Він говорить через Коран, — каже той. — Коран — це його язик.

— Правильно. Чи може Бог бачити?

Фазіль починає помічати, що вчитель помахує лінійкою й легко б’є себе по руці, ніби тренуючи удари, що в будь-який момент посиплються на кісточки його пальців.