Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Через кілька годин вона повертається, чиста.

— Ого! — каже Рахімулла, попри те, що на ній усе той же брудний одяг.

— Ходи зі мною в задню кімнату, і я дам тобі решту грошей. — Він посміхається їй і вони виходять.

Мансуру незручно. Залишений наодинці в крамниці, він не знає, чи може піти звідси. Раптом продавець виходить.

— Вона твоя, — каже він Мансурові.

Мансур завмер на місці. Він витріщився на Рахімуллу. Потім озирнувся на двері, що ведуть у задню кімнату, і прожогом кинувся з крамниці.

Цілими днями йому недобре. Непростимо, думає він. Непростимо. Він пробує митися, але це не допомагає. Він пробує молитися, але не виходить. Він вивчає Коран, ходить у мечеть, але відчуває себе нечистим, нечистим. Брудні думки, що він виношував останнім часом, роблять його поганим мусульманином. Бог його покарає. «Усе, що ти робиш, потім повертається до тебе, — думає він. — Дитина. Я згрішив проти дитини. Я дозволив йому позбиткуватися над нею. Я цьому не завадив».

Гидливість на душі перетворюється у відразу до світу, але з часом пам’ять про дівчинку-жебрачку притуплюється. Мансур змучився від життя, рутини, марноти. Усім він незадоволений і всі його дратують. Злиться на батька, що прикував його до своєї крамниці, коли життя тим часом спливає без нього.

«Мені сімнадцять, — думає він. — Життя закінчилося так і не почавшись».

Мансур сидить похмурий за прилавком, лікті на столі, чоло занурене в долоні. Він піднімає голову й оглядається: на книги про іслам, пророка Магомета, відомі тлумачення Корану. Він бачить книжки зі збірками афганських казок, біографії афганських королів і правителів, величезні томи про війну з Британією, чудові книжки про коштовне каміння Афганістану, підручники з афганської вишивки, а також тоненькі «млинці» фотокопій із книг про афганські звичаї та традиції. Він дивиться з-під лоба на це все, а тоді грюкає кулаком по столу.

«Чому я народився афганцем? Я ненавиджу бути афганцем. Усі ці свинячі звичаї та обряди без ножа вбивають мене. Поважай те, поважай це. Нема ніякої свободи. Я нічого не вирішую, — розмірковує Мансур. — Батько лише рахує гроші від продажу книжок».

— Хай забирає свої книжки й удавиться ними, — шипить він крізь зуби й озирається, сподіваючись, що його ніхто не почув. Поряд із Аллахом і пророками, «батько» — єдина найважливіша постать в афганському соціальному устрої. Перечити його волі не можна навіть такій особі, як Мансур. Він свариться зі всіма підряд і переступає через кожного: тітки, сестри, мати, брати, але в жодному разі не через батька. «Я раб, — думає він. — Я спрацювався так, що залишились тільки шкіра й кості й усе це лиш за дах над головою і чистий одяг». Понад усе Мансур хоче вчитися. Він сумує за життям і друзями, які він мав у Пакистані. Тут він не має часу на друзів, а єдиного тутешнього друга Рахімуллу — він більше не хоче бачити.

Настає час саме перед афганським Новим роком — святом навруз. По всій країні готуються до пишних бенкетів. Попередні п’ять років Талібан забороняв святкування. Вони вважали навруз поганським звичаєм поклоніння вогню та сонцю. Його коріння сягало зороастризму, релігійного вірування, що зародилося в Персії в шостому столітті до нашої ери. Вони також заборонили традиційну новорічну прощу на могилу Алі в Мазарі-Шарифі. Протягом століть прочани збиралися там, щоб очиститися від гріхів, попросити прощення, оздоровитися й зустріти Новий рік, який згідно з афганським календарем наступає 21 березня, на весняне рівнодення, коли довжина дня і ночі однакова.

Алі був кузеном і зятем Магомета, а також — четвертим халіфом. Саме через нього в мусульманському світі стався розкол на сунітів та шиїтів. Шиїти вважають Алі другим, хто заступив пророка Магомета, а суніти — четвертим. Але навіть для сунітів, як Мансур і більшість афганців, він є одним із найславніших героїв ісламу. Хоробрий воїн із мечем у руці, як говорить історія. Алі був убитий у 661 році в Куфі, і, згідно з більшістю істориків, похований у Наджафі в Іраку. Але афганці твердять, що його послідовники викопали тіло, боячись, щоб вороги не помстилися його тілу і не покалічили його. Вони прив’язали тіло до білої верблюдиці і погнали її так далеко, як тільки вона могла забігти. Там, де вона впала, вони і поховали його. Згідно легенди це було місце, що потім стало відоме, як Мазарі-Шариф, «могила величного». Протягом п’яти століть це місце позначав лише невеликий камінь, лише у дванадцятому столітті, після того, як Алі наснився одному муллі, був збудований скромний надгробок. Потім на сцені появився Чингізхан і осквернив могилу, і знову вона кілька століть не мала особливих позначок. На початку п’ятнадцятого століття там, де афганці вважають, покояться останки Алі, був збудований мавзолей. І склеп, і мечеть, яка пізніше була збудована поруч, — є тим місцем, що притягує прочан.