Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Мансур вирішив здійснити прощу. Він уже думав про це деякий час. Йому треба тільки дістати дозвіл від батька, адже подорож спричинить його кількаденну відсутність у книгарні. Султан найбільше ненавидить, коли Мансур відсутній. А в нього вже навіть є компанія для подорожі. Це іранський журналіст, який часто заходить купити книжку. Вони якось розговорились про святкування Нового року й іранець запропонував поїхати разом, оскільки в нього в машині є місце. «Я врятований, — подумав Мансур. — Алі кличе мене. Він хоче простити мене».

Утім, Султан був проти. За короткий час поїздки батько не впорається без нього. Він каже, що Мансур повинен вести каталог, наглядати за роботою теслі, що встановлює нові полиці, і продавати книги. Більше нікому цієї роботи не можна довірити. Він навіть не довіряє майбутньому зятю Расулу. Мансур ледь не лускає від люті. Оскільки він боявся попросити батька, то він відклав цю розмову до останнього вечора перед від’їздом. Аж тут таке… Батько твердо стояв на своєму:

— Ти мій син і робитимеш те, що я скажу. Ти мені потрібен у книгарні.

— Книжки, книжки, гроші, гроші, усе, про що ти думаєш, — гроші, — кричить Мансур.

— Я повинен продавати книжки про Афганістан, не знаючи цієї країни. Я практично не був поза Кабулом, — каже він сердито.

Наступного ранку іранець від’їжджає. Мансур демонструє свій протестний стан. «Як батько міг йому відмовити?» Не промовивши жодного слова, він відвозить батька до книгарні. Відповідає односкладовими словами на запитання. Зібрана за всі роки злість на батька вирує в ньому. Мансур закінчив лише десять класів, коли Султан забрав його зі школи і привів у книгарню. Він так і не отримав середньої освіти. На всі свої прохання отримує негативну відповідь. Єдина річ, яку дав батько — це машина: щоб Мансур міг всюди возити його. А ще поклав відповідальність за книгарню, де він поступово перетворюється серед книжок на пилюку.

— Як хочеш, — каже раптом Мансур. — Я робитиму все, про що ти попросиш, але, будь ласка, не думай, що я це роблю з власної волі. Ти ніколи не дозволяєш робити те, що мені подобається. Ти ламаєш мене.

— Можеш поїхати наступного року, — відповідає Султан.

— Ні, я ніколи не поїду. І ніколи тебе ні про що не проситиму.

Уважається, що лиш ті, кого Алі покличе, можуть їхати в Мазарі-Шариф. «Чому Алі не хоче його? Невже його думки були такими непростимими? А може батько не чує, що Алі кличе його?»

Султан засмутився від Мансурової ворожості. Він кидає погляд на пригніченого, високого підлітка і йому стає страшно.

Відвізши батька до книгарні, а брата й дядька у дві інші, він відчиняє свою й всідається за вкритий пилом прилавок. Занурившись у свої важкі й темні думки, Мансур відчуває, що життя скінчилося, що воно накрило його цим книжковим пилом.

Прибуло нове замовлення. Заради пристойності, він мусить знати, що там. Це збірки поезій містичного Румі, одного з найулюбленіших батькових поетів і найвідомішого з усіх афганських суфіїв, цих ісламських містиків. Румі народився в 1200 роках, у Балху поблизу Мазарі-Шарифа. «О, ще однин знак», — подумав Мансур. Він вирішує зібрати всі знаки, що підтверджують його намір і тоді він покаже батькові. Вірші про те, як очиститися, щоб стати ближче до Бога, який є Досконалістю. Вони про те, як забути про себе, про своє еґо. Румі пише: «Еґо — це зло між людиною і Богом». Мансур читає про те, як навернутися до Бога і як життя повинно обертатись навколо Бога, а не навколо себе. Мансур знову відчуває себе нечистим. Чим більше він читає, тим більше стверджується в намірі поїхати. Він постійно повертається до простого вірша:

Вода, Бог і Румі, усі покинули Мансура. Безперечно, іранець уже десь високо в засніжених горах Гінду-Кушу. Мансур лютує весь день. Та ось надходить вечір, час закриватися й забирати батька і братів, щоб їхати додому, де чекає ще одна миска рису, ще один вечір в оточенні його тупої родини.

Якраз коли він вішає важку колодку, щоб припасувати затулки поверх дверей, зненацька появляється Акбар, іранський журналіст. Мансуру здалося, що це привид.

— Ти не поїхав? — питає він здивованим голосом.

— Ми поїхали, але тунель Саланг був сьогодні закритий, то ж ми спробуємо завтра, — каже він. — Я зустрів твого батька по дорозі, він попросив мене взяти тебе з нами. Від’їжджаємо від мене завтра о п’ятій, як тільки закінчиться комендантська година.