Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Акбар розважається книжкою, опублікованою Афганською туристичною організацією в 1967 році.

— Уздовж доріг діти продають гірлянди з рожевих тюльпанів, — читає він уголос. — Навесні всю дорогу до самого Кабулу черешні, абрикоси, мигдаль і груші змагаються за увагу подорожніх.

Прочани сміються. Цієї весни вони натрапили на одиноке бунтівне черешневе дерево чи, може два, що пережили бомби, ракети, трирічну засуху й отруєні води. Але сумнівно, чи існує вільна від мін стежка, що веде до цих черешень.

— Місцева кераміка є однією з найкращих в Афганістані. Рекомендуємо зупинитися в одній із майстерень уздовж дороги й подивитися, як ремісники виготовляють тарелі та глечики відповідно до сторічних традицій, — продовжує читати Акбар.

— Здається традиції трохи постраждали, — каже Саїд, Акбарів друг, що веде машину. Уздовж дороги до самого Саланзького проходу не видно жодної майстерні. Починається підйом. Мансур відкриває третю бляшанку, випорожнює її та елегантно викидає через вікно. Краще засмічувати кратери від бомб, ніж власну машину. Дорога звивається до найвищого у світі гірського тунелю. Вона звужується. З одного боку гірське урвисько, з іншого — гірський потік (деколи водоспад, деколи струмок).

— Уряд запустив форель у річку. Через кілька років тут буде життєздатна колонія, — далі читає Акбар. Зараз у річці немає форелі. За роки, що пройшли з часу видання путівника, уряд мав інші справи, щоб нею займатися.

Спалені танки лежать у найнесподіваніших місцях: унизу в долині, в річці, нависши над прірвою, на боці, догори черевом або розтрощені на шматки. Почавши рахувати, Мансур швидко дійшов до сотні. Більшість походить із часів війни проти Радянського Союзу, коли Червона армія вкотилася з центральних середньоазіатських республік, думаючи, що взяла Афганістан під контроль. Росіяни скоро стали жертвами хитрого моджахедського способу ведення війни. Афганці орієнтувалися в горах, як дикі кози. Здалеку, зі спостережних постів на вершинах, вони могли спостерігати, як російські танки повзуть унизу між горами. Навіть зі своєю саморобною зброєю вони були практично недосяжні у своїх засідках. Вояки були всюди, замасковані під стада кіз, із автоматами Калашнікова на череві. Вони могли несподівано вдарити, коли їм було вигідно.

— На череві довгошерстих кіз можна сховати навіть ракетну пускову установку, — розповідає Акбар, який перечитав усе, що міг дістати, про війну проти Радянського Союзу.

Олександр Македонський також натерпівся на цих гірських дорогах. Захопивши землі навколо Кабулу, він подався в Середню Азію через Гінду-Куш, щоб захопити землі по той бік річки Аму-Дар’я.

— Уважається, що Олександр писав оди на честь цих гір, що «навівають містичні думки і вічний спокій», — продовжує читати Акбар із туристичного путівника.

— Уряд планував тут створити гірськолижний центр, — кричить він раптово й оглядає круті схили гір. — У 1967 році! Пишуть, що одразу після прокладення доріг з твердим покриттям!

Дороги були заасфальтовані, як і обіцяла Туристична організація. Але від асфальту небагато що залишилося. Плани гірськолижкого курорту залишились тільки кресленнями.

— То був би вибуховий спуск, — сміється Акбар. — Або міни можна було б позначити слаломними ворітцями! Пригодницькі Подорожі! АфганТурПригод — для тих, кому нудно в цьому світі.

Усі сміються. Трагічна реальність деколи набуває подоби мультфільму або швидше трилера. Вони уявляють яскравих сноубордистів, яких на схилах розносить на шматочки.

Туризм, колись важливе джерело прибутків для Афганістану, уже в минулому. Вони їдуть по дорозі, що колись називалася «траса хіппі». Прогресивна й не дуже молодь приїжджала, щоб помилуватися гарними краєвидами, дикою природою та спробувати найдешевшого гашишу у світі. Для досвідченіших був опіум. У шістдесяті та сімдесяті роки кілька тисяч хіппі приїжджали щороку в цей гористий край, орендували старі «лади» й уперед. Навіть жінки подорожували наодинці в цій гористій країні. Можливо, бандити з великої дороги й нападали на них тоді, але це лише додавало гостроти подорожі. Навіть усунення Захір-Шаха при перевороті 1973 року їх не зупинило. Тільки комуністичний переворот 1978 року та вторгнення роком пізніше, урешті-решт, поклали край хіппі на трасі.

Троє хлопців їдуть уже пару годин і аж тепер наздоганяють запізнілих прочан. Черга не рухається. Почало сніжити. Насувається туман, машина починає ковзати. Саїд не має ланцюгів.