Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Народження останнього сина стало причиною того, що Бібі Гуль пристрастилася до їжі. Через кілька днів після його народження вона змушена була віддати його бездітній родичці. Молоко й далі прибувало, і Бібі Гуль плакала. Жінка завойовує собі статус через народження дітей, особливо синів. Стерильні жінки не цінуються. Родичка Бібі Гуль уже п’ятнадцять років була бездітною. Вона молила Бога, упадала в безнадію, пробувала всі мислимі ліки й засоби, а коли Бібі Гуль почала виношувати свою дванадцяту дитину, попросила її в неї для себе.

Бібі Гуль відмовила: «Я не можу віддати свою дитину».

Родичка продовжувала випрошувати, скиглити, погрожувати. «Змилуйся наді мною, ти вже маєш велику сім’ю, а я не маю. Просто віддай мені цю дитину», — голосила вона. «Я не можу жити без дітей», — голосила родичка.

Урешті Бібі Гуль здалася й пообіцяла їй дитину. Коли народився син, вона тримала його коло себе двадцять днів. Вона годувала, колисала його й плакала, що має його віддати. Бібі Гуль була поважною жінкою саме завдяки своїм дітям. Вона хотіла мати їх якнайбільше. Але вона дотрималася обіцянки й після обумовлених двадцяти днів віддала його родичці. Хоча молоко продовжувало прибувати, вона не могла його більше годувати. Усі зв’язки з матір’ю повинні бути обірвані, з цього часу вони лише родичі. Бібі Гуль знає, що з ним добре обходяться, але вона все ще оплакує втрату сина. Коли вона бачить його, удає байдужість, як і обіцяла, коли віддавала.

Наймолодшою дитиною Бібі Гуль є Лейла. Розумна, вправна Лейла, що виконує більшу частину домашньої роботи. У свої дев’ятнадцять, вона є останньою, про кого згадують, і останньою в ієрархії: наймолодша, неодружена, дівчина.

Коли Бібі Гуль була в її віці, вона вже мала чотирьох дітей: двох, що померли і двох живих. Але зараз вона не думає про це. Чай її охолов і сама вона теж змерзла. Бібі Гуль ховає горіхи під матрац і хоче, щоб хтось приніс їй вовняну шаль.

«Лейло», — кричить вона. Лейла полишає каструлі і йде на її голос.

Вона заходить разом зі сонячним промінням. У темну кімнату вривається розгойдане гроно кулонів і підвісок. Здригнувшись Мансур прокидається з дрімоти й ніби крізь сон дивиться, як цей привид крадеться вздовж полиць.

— Вам допомогти?

Він одразу ж знає, що це гарна молода жінка. Він бачить її поставу, її руки, її ноги. Бачить, як вона тримає свою сумочку. Вона має довгі білі пальці.

— У вас є «Хімія для старшокурсників»?

Мансур набирає свого найпрофесійнішого вигляду продавця. Він знає, що вони не мають цієї книжки, але просить її пройти з ним у допоміжні приміщення й пошукати. Мансур стоїть поряд із нею і оглядає полиці, а її парфуми лоскочуть йому ніздрі. Він витягується й нагинається, прикидаючись, що вишукує книжку. Поміж цим, повертається до неї та вивчає тіні її очей. Мансур ніколи не чув про такий підручник.

— На жаль, ми всі розпродали, але я маю кілька екземплярів вдома. Можете прийти завтра? Тоді я принесу її Вам.

Наступного дня він чекає на богиню, і не з книжкою з хімії, а зі своїм планом. Поки йде час, він висновує ще фантастичніші думки. Але насувається вечір і він замикає крамницю. На потрісканих вікнах книгарня має металеві грати. Розчарований, він хряскає ними з усієї сили.

Наступного дня в нього поганий настрій, він сидить похнюпившись за прилавком. Кімната напівтемна, електрики нема. Коли проникає стовп сонячного проміння, то вихоплений світлом танок пилу робить кімнату ще похмурішою. Коли заходять клієнти й питаються про якусь книгу, Мансур насуплено відповідає, що такої немає, хоча вона лежить прямо за ним на полиці. Він проклинає те, що мусить сидіти прив’язаний до батькової книгарні, що навіть п’ятниця не є вільним днем, що батько не пускає його вчитися, не купує мотоцикл і не пускає до друзів. Він ненавидить ці запорошені томи на полицях. Він насправді ненавидить книжки, завжди ненавидів і не прочитав жодної з них після того, як його забрали зі школи.

Звук легких кроків і шурхіт цупкого матеріалу виводить його з понурого настрою. Як і першого разу, вона стоїть у центрі сонячного проміння, що змушує книжкову пилюку вигравати навколо неї. Мансур обережно себе стримує, щоб не застрибати від радощів, і напускає на себе вигляду продавця книжок.

— Я чекав на Вас учора, — каже він професійно ввічливо. — У мене є книжка вдома, але я не знав, яке видання Вам потрібне, у яких палітурках і яку ціну Ви збираєтесь заплатити. Книга має стільки видань, що я не міг їх усі принести. Ви б не пішли зі мною вибрати те, що вам треба?