Осне Саєрстад - Кабульський книгар

«Це була колись гарна квартира, — розповідає Султан. — Ми мали воду, електрику, картини на стінах, усе».

Але під час громадянської війни квартиру сплюндрували й спалили. Коли родина повернулася, квартира була практично зруйнована і їм прийшлося обходитися в побуті тим, що залишилося. Найдавніша частина дільниці під назвою Мікрорайон, де жила сім’я Ханів, опинилася на лінії фронту між силами героя моджахедів Массуда та силами ненависного Гульбудіна Гекматіяра. Массуд контролював більшу частину Кабула, а війська Гекматіяра були сконцентровані на висоті на околиці міста. Вони стріляли одні по одним ракетами й частина з них попадала в Мікрорайон. На іншій висоті розмістився узбек Абдул Рашид Достум, а на третій фундаменталіст Абдул Расул Сайяф. Їхні ракети попадали в інші дільниці міста. Фронт рухався від вулиці до вулиці. Ватажки воювали чотири роки, поки нарешті таліби не ввійшли в Кабул, а польові командири не втекли, звільнивши місце для молодих та зелених священників.

Бої припинилися шість років тому, але Мікрайон усе ще виглядає, як поле битви. Будівлі поперчені знаками від куль і осколків. Багато вікон затягнені плівкою замість скла. У стелях є тріщини, а квартири на останніх поверхах спалені: такі собі зяючі рани, у які раніше попадали снаряди. Найзапекліші бої були на Мікрорайоні, тому більшість мешканців повтікало. На узгір’ях Маранджану, що височіють над Мікрорайоном, де розташовувалися сили Гекмаріяра, після закінчення війни все залишилося неприбраним. Ракетні пускові установки, розбиті автомашини й танки розкидані навколо. І це лише якихось п’ятнадцять хвилин ходу пішки від житлових дільниць Кабула. Колись це було популярне місце для пікніків. Також тут знаходиться могила Надір-Шаха, страченого в 1933 році батька Захір-Шаха. Зараз могила зруйнована: у куполі повно дір, а колона зламалася. Не така видовищна могила його дружини поруч — у ще гіршому стані. Вона вимальовується ніби скелет на постаменті над містом, уся розбита. Хтось пробував скласти шматки докупи, щоб було видно рядки з Корану.

Усі навколишні пагорби заміновані, але серед розкиданих ракетних гільз і металобрухту можна побачити якісь ознаки миру. Це чорнобривці, що ростуть у викладених з круглого каміння колах. Вони єдині, що пережили і громадянську війну, і засуху, і талібів.

З віддалених пагорбів Мікрорайон виглядає, як типова радянська забудова. Ці будинки були подарунком росіян. У п’ятдесяті та шістдесяті роки радянських інженерів посилали в Афганістан будувати так звані хрущовки, які врешті-решт заполонили весь Радянський Союз і які всюди були однакові, а чи то в Кабулі, чи Калінінграді, чи Києві: п’ятиповерхові будинки з квартирами на дві, три або чотири кімнати.

Коли підходиш ближче, стає ясно, що вони мають занедбаний вигляд не через типову радянську зношеність, а через кулі й війну. Навіть залізобетонні лавки біля дверей під’їздів розбиті вщент і лежать руїнами між ямами, що були колись асфальтом.

У Росії на лавках сидять бабушки, старі жінки з паличками, вусами й хустками на голові, що спостерігають за всім навколо. На Мікрорайоні тільки старі чоловіки сидять біля будинків і теревенять, увесь час перебираючи чотки між пальцями. Збереглося лише кілька дерев, які кидають на них легку тінь. Жінки поспішають мимо, несучи під паранджами торби з покупками. Рідко можна побачити, щоб жінка зупинилася й заговорила з сусідами. На Мікрорайоні, якщо жінка хоче потеревенити, вона йде в гості й слідкує, щоб ніхто з чоловіків, крім членів родини, її не бачив.

Квартири були сплановані за радянським принципом рівності, але в межах чотирьох стін, звичайно, нема ніякої рівності. Хоча ідея, з якою будувалися багатоквартирні будинки, була створити безкласове житло в безкласовому суспільстві, на практиці квартири на Мікрорайоні виявилися житлом для середнього класу. У той час, коли вони будувалися, переїзд із глиняної хати в селі в помешкання з водопроводом вважався досягненням вищого статусу. Сюди заселялися інженери й учителі, власники крамниць і водії вантажівок. Але зараз термін середній клас мало що значить в країні, де так багато людей утратили все, що мали, і в якій усе регресує. Колишня гордість, вода в крані, зараз протягом останніх десяти років є хіба що насмішкою. На перших поверхах холодна вода є лише протягом кількох годин уранці, потім нема. Деколи вода буває на другому поверсі, але вище третього її не буває ніколи. Занадто низький тиск. У дворах будинків викопали криниці, і тепер діти щодня гасають по сходах носячи відра, пляшки й казани.