Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Під час усієї весільної церемонії ніхто не бачив, щоб молодята усміхалися одне одному. Тепер, у своєму новому домі, Шакіла не може не всміхатися. «Як ти все добре зробила», — каже вона Маріам. Уперше в житті в неї буде своя спальня. Уперше в житті вона спатиме в ліжку. Вона сідає поряд із Вакілом на м’яке покривало.

Залишається остання церемонія. Одна з Вакілових сестер дає Шакілі великий цвях і молоток. Вона знає, що треба робити й тихо підходить до дверей спальні. Шакіла вганяє в них цвях. Коли все зроблено, їй аплодують. Бібі Гуль хлипає. Свою долю вона прибила до цього дому.

Наступного дня перед сніданком Вакілова тітка приходить до Шакілиної матері. У її торбі — шмат тканини, про який Лейла мало не забула. Найважливіша серед усього річ. Вона закривавлена. Бібі Гуль дякує, усміхається й сльози течуть їй по обличчю. Вона поспіхом промовляє молитву. Усі жінки дому збігаються, щоб подивитися й мати демонструє це всім, хто хоче побачити. Навіть маленьким донькам Міріам показують закривавлений шмат полотна.

Якщо б не було крові, до дому повернули б Шакілу, а не шматок тканини.

Весілля подібне на невелику смерть. Цілими днями після весілля родина нареченої тужить, ніби після похорону. Утрачають доньку: продають або віддають. Особливо сумують матері. Вони мають повний контроль над своїми доньками, над тим, куди ті йдуть, із ким зустрічаються, що одягають, що їдять. Більшу частину дня вони проводять разом. Разом устають, разом замітають, разом варять їсти. Після весілля донька повністю зникає — вона переходить з однієї родини в іншу. Вона не може відвідати родину, коли захоче. Тільки, коли чоловік їй це дозволить. Її родичі не можуть зайти до неї без запрошення.

У помешканні багатоквартирного будинку № 37 на Мікрорайоні матір голосить за донькою, яка тепер проживатиме за годину пішки звідси. Але немає значення, чи Шакіла перебереться жити в село Дег Кудайдад, що на околиці Кабула, чи в іншу країну за тисячі кілометрів за океаном. Якщо вона не сидить на матраці поряд із матір’ю, п’ючи чай і заїдаючи його мигдалем, утрата така ж пекуча.

Бібі Гуль розколює ще один горіх мигдалю. Вона сховала їх під матрацом, щоб наймолодша донька Лейла не змогла їх знайти. Лейла турбується, щоб мама не наїдалася до смерті. Ніби медсестра в санаторії, вона заборонила їй цукор і жирне й вихоплює їжу з рук Бібі Гуль, як тільки та прикладається до чогось забороненого. Коли вона має зайвий час, то спеціально готує для матері страви без жиру. Але, коли Лейла не бачить, Бібі Гуль вибирає жир із тарілок інших членів родини й долучає його до своєї страви. Їй подобається смак рослинної олії, теплий баранячий жир, добре засмажена пакора. Вона із задоволенням висмоктує мозок із кісток наприкінці трапези. Їжа — це її комфорт. Якщо в неї пробуджується апетит після вечері, вона часто встає посеред ночі, щоб повимащувати сковороди й вишкребти каструлі. Бібі Гуль зовсім не може худнути, як би Лейла не старалася. Навпаки, її обхват тільки збільшується. І якось так виходить, що в неї всюди є запаси: у старому комоді, під килимом, у щілині в стіні, або в торбі. Ось де вона ховає іриски: знебарвлені, борошнисті, з крупинками, молочні іриски з Пакистану, приторно солодкі й деколи навіть згірклі. Але це молочні іриски, на обгортках зображені корови й вона може їх беззвучно смоктати.

Зате треба намагатися колоти мигдаль зовсім тихо. Бібі Гуль шкода себе. Вона одна в кімнаті, сидить на матраці, погойдуючись узад-уперед, приховуючи в руці горіхи. Дивиться в нікуди. З кухні до неї доноситься брязкіт каструль і сковорідок. Скоро всі доньки підуть від неї. Шакіла вже пішла, на черзі Бульбула. Коли піде Лейла, невідомо, що тоді робити. Не буде нікого, хто б її доглянув.

— Ніхто не дістане Лейлу, поки я не помру, — каже вона про свою дев’ятнадцятирічну доньку. Багато чоловіків просили її руки, але відповідь Бібі Гуль завжди була негативною. Ніхто, крім Лейли не догляне її так добре.

Бібі Гуль тепер не вдарить пальцем об палець. Вона сидить на покутті, п’є чай і виношує думки. Її трудове життя закінчилося. Коли жінка має дорослих доньок, вона стає ніби старостою, що дає поради й наглядає за моральними підвалинами сім’ї, а на практиці — за поведінкою доньок. Мати гарантує, що вони нікуди самі не підуть, що правильно одягнуться, що не зустрічатимуться з чоловіками, крім членів родини, що вони будуть слухняні і ввічливі. Увічливість, на думку Бібі Гуль, є великою чеснотою. Після Султана вона друга за рангом в родині.