Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Тальга знічується, але тримається свого:

— Талібан не знаходиться в конфлікті з нашою культурою. Вони поважають Коран, Пророка й наші традиції. Я б ніколи не надрукував щось, що йде проти Ісламу.

— Як що? — сміється Султан.

Подумавши, Тальга відповідає:

— Як «Сатанинські вірші», наприклад, або будь-що Салмана Рушді. Хай Аллах приведе нас до його схованки.

— Рушді мав би бути вбитий. Але він завжди втікає. Кожен, хто друкує його книжки або допомагає йому, має бути вбитий, — каже Тальга. — Я б не видав жодної його речі, навіть якби мені запропонували весь чай Китаю. Він паплюжив іслам.

— Він нас образив і принизив, засадив ніж у спину. Одного дня його дістануть, — продовжує один із чоловіків, хоча жоден із них не читав цю книжку.

Султан погоджується.

— Він старається знищити нашу душу і його треба зупинити, поки він не зіпсував інших. Навіть комуністи не заходили так далеко: вони трималися з певною повагою й не пробували викинути на смітник нашу релігію. А тепер ось маєш цей бруд від когось, хто називає себе мусульманином.

Запала мовчанка. Вони сиділи в тиші, ніби не мали сил скинути з себе темряву, що її зрадник Рушді накинув на них.

— Його дістануть, ось побачите, Іншалла, воля Божа, — нарешті промовив Тальга.

Усі наступні дні свого перебування Султан Хан присвятив відвідинам лагорських видавців: у схованих двориках, комірчинах і вузеньких провулках. Щоб упоратися з такою величезною кількістю, йому треба розмістити замовлення як мінімум у десяти друкарнях. Він пояснює своє завдання, отримує розцінки, швидко занотовує примітки й цифри. Кліпає очима, коли ціна видається особливо вигідною, а губи його при цьому трохи тремтять. Султан проводить язиком по губах, робить швидкий обрахунок і оцінює маржу. За два тижні він розмістив замовлення на всі підручники й обіцяє знову зв’язатися з друкарнями.

Нарешті він може повертатися до Кабула. Цього разу, щоб перетнути кордон, йому не треба мучитися верхи на коні. Афганців не пускають у Пакистан, але на зворотньому шляху не існує жодного паспортного контролю, тому книготорговець може вільно покинути країну.

Султан трясеться в старому автобусі на крутих поворотах між Джалалабадом і Кабулом. З одного боку дороги масивне каміння загрожує покотитися з гори. У якийсь момент він бачить два перекинуті автобуси й трейлер, що з’їхав з дороги. Виносять кількох загиблих, серед них двох малих хлопців. Він молиться за їхні душі й за себе.

Цій дорозі загрожують не тільки обвали. Вона відома і як найбільш непідвладна законам афганська територія. Іноземні журналісти, працівники місій допомоги та місцеві афганці неодноразово платили тут своїм життям за випадкову зустріч з фундаменталістами. Невдовзі після повалення Талібану було вбито чотирьох журналістів. Їхній водій уцілів, тому що проказав ісламський символ віри. Скоро після цього зупинили повний автобус афганців. У всіх із поголеними бородами відрізали вуха й носи, — щоб показати, як ці бандити хочуть керувати країною.

Султан молиться біля місця, де були вбиті журналісти. Щоб не наражатися на небезпеку, він залишив бороду й носить традиційний одяг. Тільки замість тюрбана невелика феска.

Він під’їжджає до Кабула. «Немає сумніву, Соня злиться», — думає Султан і посміхається до себе. Він обіцяв повернутися за тиждень, пробував пояснити, що за тиждень неможливо побувати в Пешаварі та Лагорі. Але вона не хотіла нічого чути. «Тоді я не питиму молока», — сказала вона. Султан посміхається. Він не може дочекатися, щоб побачити її. Соня не любить молоко, але оскільки вона ще годує Латіфу грудьми, Султан просить її випивати щоранку склянку молока. Ця склянка стала для неї розмінною монетою.

Вона дуже сумує за Султаном, коли він відсутній. Інші члени родини не особливо панькаються з нею, коли його немає вдома. Тоді вона не господиня дому, а ніби хтось, хто тут просто зупинився. Раптом хтось інший стає за головного й усі роблять, що їм заманеться. «Селючка», — так її називають. «Тупа, як віслюк!» Але вони не сміють її занадто дражнити, тому що вона поскаржиться Султанові, а ніхто не хоче наживати в ньому ворога.

Султан також сумує за Сонею: він так ніколи не сумував за Шаріфою. Подеколи він відчуває, що вона замолода для нього, ще дитина, що йому треба за нею доглядати, задурити її, щоб вона випила склянку молока, дивувати дрібними подарунками.

Він розмірковує над різницею між двома дружинами. Коли він із Шаріфою, вона турбується про все, пам’ятає про назначені зустрічі, організовує, домовляється. У Шаріфи на першому місці Султан, його потреби й бажання. Соня завжди робить усе, що їй скажуть, але ніколи не виявляє ініціативи.