Осне Саєрстад - Кабульський книгар

Бельквісина мати хотіла б для доньки іншого нареченого з родини Ханів — Мансура, шістнадцятирічного Султанового сина. «Якщо ви запропонуєте Мансура, ми вмить погодимося», — сказала вона.

Тепер настала Султанова черга відмовлятися. Мансур був лише на кілька років старший від Бельквіси, і він ніколи не звертав на неї уваги. Шаріфа вважала, що синові ще зарано думати про одруження. Він збирався вчитися, побачити світ.

— У жодному разі їй не тринадцять, — говорила пізніше Шаріфа своїй подрузі. — Упевнена, що їй принаймні п’ятнадцять.

Бельквіса зайшла на хвилинку до кімнати, щоб Султан міг ще раз на неї глянути. Вона висока й струнка і виглядає старшою за тринадцять. На ній темно-синій оксамитовий костюм. Вона сідає поряд із матір’ю, незграбна й сором’язлива. Бельквіса добре знає, про що йде мова, і їй дуже незручно.

— Вона плаче, вона не хоче, — говорять дві її старші сестри Султанові та Шаріфі в присутності Бельквіси. Бельквіса опустила очі. Але Шаріфа посміхається. Добрий знак, коли наречена пручається. Це означає, що вона має чисті помисли.

Через кілька хвилин Бельквіса підвелася й зникла. Господарі вибачилися, мовляв, у неї завтра контрольна з математики. Але обраниця й не повинна бути присутньою під час торгів. Перед тим, як оголошувати остаточні суми, протилежні сторони спочатку намацують дно. Скільки дістануть батьки, скільки буде витрачено на весілля, сукню, квіти. Сім’я нареченого бере на себе всі витрати. Факт присутності Султана додає поважності дискусії, адже це гроші.

Утім, візит закінчився безрезультатно. Вони вийшли в холодний березневий вечір. Вулиці були порожні.

— Мені не подобається ця сім’я, — промовив Султан. — Дуже жадібні.

Йому особливо не до вподоби Бельквісина мати. Вона друга дружина свого чоловіка. Коли його перша дружина не змогла зачати, він одружився вдруге, і друга дружина почала діймати першу до такої міри, що та більше не витримала й переїхала до брата. Про Бельквісину матір розповідають неприємні історії. Вона в’їдлива, заздрісна й ненажерлива. Її найстарша донька вийшла заміж за одного з Султанових родичів і той розповідав, яке то було жахіття під час весільної церемонії, коли наречена постійно скаржилась, що замало їжі, замало декорацій.

— Яка мама, така й донька. Бельквіса — це тріска від старої дошки, — прорік Султан, і буркочучи додав: — Але якщо саме її хоче Юнус, то я зроблю все, що в моїх силах. На жаль, вони, урешті-решт, скажуть так. Наша родина занадто хороша, щоб відмовляти.

Виконавши родинні обов’язки, Султан нарешті може розпочати те, заради чого він і приїхав у Пакистан: друкувати книжки. Наступного ранку на нього чекає наступний етап подорожі — поїздка в Лагор, місто друкарства, палітурницької і видавничої справи.

У невелику валізу він запакував шість книг, календар і змінний одяг. Як завжди, гроші зашиті в рукави сорочки. Здається, сьогодні буде теплий день. Автобусний термінал у Пешаварі кишить людьми, і через шум автобусним компаніям заледве вдається докричатися. «Ісламабад, Карачі, Лагор!». Біля кожного автобуса стоїть людина й голосно кричить. Розкладу немає. Автобуси відходять, як тільки заповняться. Перед відправкою в автобус сідають продавці горішків, соняшникового насіння, печива й чипсів, газет і журналів. Жебраки задовольняються простяганням рук у відкриті вікна.

Султан їх ігнорує. Пораді пророка Магомета давати милостиню він слідує наступним чином: спочатку потурбуйся про себе, потім — про найближчу рідню, далі — інших родичів, потім сусідів і наостанок про невідомих бідних. Він може віддати кілька афгані жебракові в Кабулі, але пакистанські жебраки в самому кінці списку. Пакистан має доглядати за власними жебраками.

Він сідає на задньому сидінні автобуса, затиснений між іншими подорожніми, валізу тримає в ногах. У ній — справа його життя, записана на клаптику паперу. Він хоче видрукувати нові афганські підручники. Коли навесні відкриються школи, навряд чи знайдуться хоч якісь підручники. З підручників виданих урядом моджахедів і талібів немає ніякої користі. Ось як першокласники вивчали алфавіт: «Д — джихад, ціль нашого життя; І — Ізраїль, наш ворог; К — «калашніков», ми здолаємо; М — моджахеди, наші герої; Т — Талібан…»

Війна є також центральною темою в підручниках із математики. Школярі, а Талібан видавав підручники тільки для хлопчиків, рахують не яблуками й тістечками, а кулями та автоматами. Приблизно ось так: «Омарчик має автомат і три магазини. У кожному магазині 20 куль. Він вистріляв дві третини набоїв і вбив шістдесят невірних. Скільки невірних він убивав однією кулею?».