Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

Старого звали Домінго Кеседа, і він мав чудовий родовід. Батько його був деканом філософського факультету Центрального університету в Кіто. Нинішні люди могли б, якби хотіли, претендувати на те, що в їхніх жилах тече кров потомствених іспанських аристократів-інтелектуалів.

Коли я був малий, жив у Кохосі й ще не міг зрозуміти, що коїться в нашій невеличкій родині, хоч і пишався нею, мати розповіла мені якось, нібито в моїх жилах тече кров французького дворянства. Якби не Французька революція, казала мати, я б тепер мав там багатий замок. Це був її бік родоводу. Через неї ж таки, матір, вела вона далі, я якось пов’язаний з Картером Бракстоном, одним із тих, хто підписав Декларацію незалежності. Тож я повинен високо тримати голову, додала мати, — адже в моїх жилах тече така кров!..

Я подумав, що це справді чудово. І потурбував батька, який чипів за друкарською машинкою, щоб він розповів, від кого я походжу з його боку. Тоді я ще не знав, що таке сперма, й минуло кілька років, перше ніж зрозумів його відповідь. «Хлопче, — промовив батько, — ти походиш від численного роду рішучих, винахідливих, мікроскопічних пуголовків, кожен з яких — чемпіон».

Старий Кеседа, смердючий, як помийна яма, сказав дівчаткам, що довіряти можна тільки йому, і вони легко в це повірили — адже він був дідусь однієї з них і єдина людина, з якою вони могли спілкуватися. Дівчатка мусили вірити в усе, що він скаже. Сумніватися не було підстав, бо їхнє нове оточення не мало нічого спільного з сельвою. Вони мали чим пишатись і що захищати з усією впертістю, на яку були здатні. Але все те ніяк не стосувалося Гуаякіля, за винятком однієї істини. Ця істина мільйон років тому відбивала класичну віру людських скупчень у те, що від родичів не слід чекати прикрощів. Насправді ж Кеседа прагнув піддати їх жахливо небезпечним випробуванням у ролі злодюжок, жебрачок, а потім, при першій же нагоді, — повій. І робив би він це для того, щоб задовольнити жагу свого великого мозку до самоповаги й спиртного. Повинен же він, нарешті, домогтися багатства й значущості!

Старий брав дівчаток на прогулянки до міста й показував їм, як гадали черниці у сирітському притулку, парки, собори, музеї тощо. Насправді ж він пояснював малим, які мерзенні ці туристи, і де їх шукати, і як обдурювати, і де з певністю можна знайти їхні коштовності. І вони вчилися помічати поліцію раніше, ніж вона помітить їх, і запам’ятовували надійні схованки в центрі міста на той випадок, коли хтось із ворогів спробує їх спіймати.

Перший тиждень у місті минув для дівчаток під знаком гри. Та раптом дідусь Домінго Кеседа разом з дівчатками зник, як вирішили черниці й поліція, назовсім. Цей бридкий старий предок усього людства забрав дівчаток до порожнього елінгу біля берега — елінгу, що належав одному з двох старіших круїзних суден, для яких «Баійя де Дарвін» мала стати конкурентом. А порожній він був тому, що через занепад туризму це старе судно стояло без роботи.

Нарешті дівчатка були разом. І перші роки на Санта-Росалії, до того, як Мері Хепберн подарувала їм діток, саме за це вони були найбільше вдячні долі — за те, що були разом, мали свою власну мову, свої вірування, пісні, жарти тощо.

І саме це вони залишать своїм дітям на Санта-Росалії, коли кануть одна за одною в голубий тунель до потойбічного життя: щастя бути разом, мати мову канка-боно, вірування канка-боно, жарти й пісні канка-боно.

У ті тяжкі дні в Гуаякілі старий мерзотник Кеседа за допомогою свого смердючого тіла навчав їх, хоч які вони були малі, основним навичкам ремесла повій.

Їх справді треба було рятувати, ще задовго до економічної кризи. Одне із запорошених вікон того елінгу, що став для них огидним шкільним класом, виходило на корму «Баійї де Дарвін», яка стояла зовсім поруч. Чи ж знали вони, що це прекрасне біле судно скоро стане їхнім Ноєвим ковчегом!

Кінець кінцем дівчатка втекли від того дідугана, почали жити на вулицях, жебрачити й красти в туристів. Та знайти туристів чомусь — збагнути цього дівчатка не могли — ставало дедалі важче, а незабаром, здавалося, вже не лишилось і чого їсти. Тепер вони голодували по-справжньому й, щоб показати, як довго не мали ріски в роті, широко роззявляли перед кожним перехожим роти й закочували очі.

І ось якось пополудні їхню увагу привернув натовп довкола готелю «Ельдорадо». Дівчатка побачили розчахнуті задні двері зачиненого кіоска, з яких вибіг Херальдо Дельгадо одразу після того, як застрелив Ендрю Макінтоша та Дзендзі Хірогуті. Тож вони ступили до кіоска й вийшли через передні двері. Тепер дівчатка опинилися за влаштованою солдатами загорожею, і ніхто не міг перешкодити їм увійти до «Ельдорадо» й здатися на ласку Джеймса Уейта, який усе ще сидів у коктейль-холі.