Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

Коли я був ще малий і жив у Кохосі, мати якось повезла мене в Олбані до цирку, хоч це було для нас дорогувато й батько на цирк дивився несхвальне. Там показували дресированих тюленів та морських левів, які вміли тримати м’яча на носі, дути в ріжок, плескати плавцями на ту чи іншу репліку тощо.

Але їм ніколи не вдалося б зарядити кулемет, чи натиснути на курок, чи відтягти чеку ручної гранати, чи кинути її на якусь відстань і в щось влучити.

А ось як отой недоумок Дельгадо потрапив до армії. Коли з ним розмовляв офіцер-вербувальник, він мав цілком нормальний вигляд і поводився теж нормально, — точнісінько як я, коли мене вербували до морської піхоти Сполучених Штатів. Дельгадо взяли до армії влітку того самого року, коли помер Роп Хепберн, і призначили на короткочасну службу, тісно пов’язану з «Круїзом віку до витоків природи». Його стройовий підрозділ посилено муштрували для того, щоб він бундючно продефілював перед місіс Онассіс та рештою гостей. Солдатам мали дати штурмові гвинтівки, сталеві каски й таке інше — все, крім боєприпасів.

І виявилося, що Дельгадо чудово вміє марширувати, полірувати мідні ґудзики та начищати до блиску чоботи. Але потім Еквадор захитався від економічної кризи, і солдатам видали бойові патрони.

Дельгадо являв собою жахливий приклад швидкої еволюції. А втім, таке траплялося з усіма солдатами. Я сам, коли мене після учбово-тренувального табору морської піхоти відіслали до В’єтнаму й видали бойові патрони, майже нічим не нагадував уже оте безпорадне теля, яким був до армії. І творив я куди гірші речі, ніж Дельгадо.

Так от, кіоск, до якого вдерся Дельгадо, стояв у ряду замкнених службових приміщень навпроти «Ельдорадо». Солдати, що протягли колючий дріт навколо готелю, вважали цей ряд будівель частиною своєї загорожі. Отож, коли Дельгадо проліз до однієї з них, трохи прочинив передні двері й виглянув надвір, то цим самим зробив пролом у загорожі, крізь який міг пройти хтось іще. Само цей пролом і був його внеском у майбутнє людства, бо дуже скоро крізь нього до готелю пройдуть вельми важливі особи.

Коли Дельгадо визирнув у щілину в дверях, то побачив двох своїх ворогів. Один із них розмахував маленьким радіоприймачем, здатним шматувати його мозок, — так, принаймні, він гадав. Але то був не радіоприймач то був «Мандаракс», а двоє уявних ворогів Дельгадо були Дзендзі Хірогуті та Ендрю Макінтош. Вони жваво простували з внутрішнього боку барикади — як і належало гостям готелю.

Хірогуті все ще кипів од люті, а Макінтош жартував з японця, який надто серйозно сприймав життя. Вони саме проходили повз кіоск, де влаштував засідку Дельгадо. Одне слово, він вийшов з передніх дверей і застрелив їх обох на його думку, з метою самозахисту.

Отже, відтепер перед іменами Дзендзі Хірогуті та Ендрю Макінтоша я вже не ставитиму зірочок. Я це робив тільки для того, щоб нагадати читачеві, що вони ті двоє з шістьох гостей «Ельдорадо», які загинуть до заходу сонця.

І ось вони вже вбиті, і сонце опускається на світ, у якому мільйон років ч’ому стільки людей вважало, що вижити мають найсильніші.

Дельгадо, той, хто насправді вижив, знову причаївся в кіоску, але тепер він тримав на прицілі задні двері, де сподівався побачити ще ворогів, яких теж слід пережити.

Та з того боку було видно лише шістьох смаглявих малюків — усі дівчатка із явно жебрацькими намірами. Коли ця жахлива озброєна потвора вискочила зі своїм убивчим знаряддям на дівчаток, ті були надто голодні й надто покірні смерті, щоб кудись тікати, Замість цього вони пороззявляли роти, позакочували карі очі й заходилися ляскати руками по животиках, показуючи, які вони голодні, Тоді так робили діти в усьому світі, не лише на цьому задвірку в Еквадорі. Тож Дельгадо пішов собі далі, і його ніколи не впіймали, не покарали, не госпіталізували чи щось іще. Це був тільки один із багатьох солдатів, якими кишіло місто, й ніхто навіть не розгледів до ладу його обличчя, яке, втім, з огляду на каску, розпізнати серед інших таких облич було б нелегко. І Дельгадо, як справжній герой боротьби за виживання, наступного дня зґвалтує жінку й стане батьком однієї з останніх десяти мільйонів — чи десь так — дітей, які ще мали народитися на Південноамериканському континенті.

Після того, як він зник, шестеро дівчаток увійшли до кіоску, шукаючи їжі чи чогось такого, що можна було б виміняти на їжу. Це були сирітки з дуже далекої — аж із-за гір — еквадорської сельви, їхні батьки й матері всі померли від інсектицидів, якими обприскували з повітря ліси, і льотчик, що обстежував місцевість, привіз дівчаток до Гуаякіля, де вони й жебрачили на вулицях.