Курт Воннегут - Галапагос (журнальний варіант)

У тих мільйонах королівських пуголовків на атласному простирадлі, позбавлених великої мети, теж було щось пророче. Весь світ, крім Галапагоських островів, з погляду людської сперми мав невдовзі скидатися на оте атласне простирадло.

Так і кортить додати: «Отак воно».

Тепер я поставлю зірочку перед ім’ям Джеймса Уейта й зазначу, що після Зігфріда фон Кляйста він помре перший. Зігфрідові судилося потрапити до голубого тунелю десь на півтори години раніше, а Уейтові — аж через годин чотирнадцять після того, як він одружиться з Мері Хепберн на палубі «Баійї де Дарвін», уже у відкритому морі.

Колись давно «Мандаракс» сказав:

Усе добре, що на добре виходить.

Джон Хейвуд (1497? -1580?)

Певно, саме так було з життям Джеймса Уейта. Він прийшов у цей світ як дитя диявола, і били його нещадно майже від самого народження. Але тепер, коли його життя вже добігало кінця, він, годуючи дівчаток канка-боно, з подивом відчував радість. Вони були такі вдячні, а робити їм приємне було так легко, адже в барі було повно всіляких закусок, гарнірів, приправ. Доти йому просто ніколи не випадало виступати в ролі добродійника, та ось трапилась нагода, і це йому подобалось. А для дітей Уейт уособлював саме життя.

Аж ось з’явилася вдова Хепберн, яку Джеймс чекав цілих півдня. Йому не довелося завойовувати її довіру. Вона полюбила його відразу ж, побачивши, що він годує діток. Ще перебуваючи під враженням сили-силенної голодних дітей, яких вона бачила напередодні дорогою від Гуаякільського міжнародного аеропорту, вдова Хепберн мовила до Уейта: «О, який же ви молодець! Який молодець!» Вона гадала, і ніколи вже не гадатиме інакше, що цей чоловік побачив дітей на вулиці й запросив до готелю, щоб нагодувати.

— Чому я не така, як ви? — провадила далі Мері. — Сиділа собі в номері без діла, лише жаліла сама себе, замість робити, як ви, — ділитися тим, що маємо, з усіма бідними дітками, які блукають містом. Ви мене так присоромили!.. Але мій мозок останнім часом просто відмовляється працювати. Іноді мені кортить узяти й убити його.

Вона заговорила з дітьми англійською — мовою, яку вони так ніколи й не розумітимуть. «Це смачно? — питала вона їх. — А де ваші мами й тата?» І таке інше.

Дівчатка ніколи не вивчать англійської, бо на Санта-Росалії мовою більшості людей з самого початку буде канка-боно. За півтора століття вона стане мовою більшості людства, а ще через сорок два роки мова канка-боно стане єдиною для всього людства.

Мері не треба було шукати для дівчаток чогось ліпшого поїсти. Для них ця дієта- арахіс та апельсини, яких у барі було повно, — була ідеальна. Те, що їм було несмачне — вишні, зелені маслини, маленькі цибулинки, дівчатка випльовували. Допомагати їм їсти потреби не було.

Тож Мері й Уейт мали змогу, спостерігаючи їх, невимушене розмовляти, щоб ближче пізнати одне одного.

Уейт зауважив, що люди на Землі для того й існують, щоб допомагати одне одному, і саме тому він годує цих дітей. А діти, мовляв, — це майбутнє світу, найважливіший природний ресурс планети.

— Дозвольте відрекомендуватися, — сказав він, — я — Віллард Флемінг із Мус-Джо, провінція Саскачеван.

Мері також назвалась і додала, що вона — колишня вчителька й удова. Уейт сказав, як захоплюється вчителями і як багато вони для нього важили, коли він був підлітком.

— Якби не мої вчителі в середній школі, — промовив він, — то я б ніколи не пішов до Массачусетського технологічного інституту. Та й до коледжу навряд чи потрапив-став би хіба що автомеханіком, як мій батько. То ким же ви стали? — спитала Мері.

— Чимось гіршим, ніж ніким, бо моя жінка померла від раку.

— О! — вигукнула вона. — Мені так шкода!..

— Ну, ви в цьому не винні, — відповів Уейт.

— Ні, звичайно.

— А перед тим я був інженером по вітряках. Мене захоплювала божевільна ідея, що навколо нас вирує чиста, вільна енергія. Вам ця ідея теж здається божевільною?

— Ідея чудова. Ми з чоловіком теж про це говорили.

— Енергетичні й електричні компанії мене ненавиділи, — провадив Уейт. — Як і нафтові королі, вугільні магнати, верховоди атомної енергетики.

— Як на мене, вони мали на це підстави, — зауважила Мері.

— Що ж, тепер їм нема чого турбуватися, — сказав він. — Після смерті дружини я закрив свою фірму і відтоді блукаю по світу. Не знаю навіть, чого шукаю. І дуже сумніваюся, чи варто щось знаходити. Я певен тільки одного: що ніколи вже не зможу нікого покохати.