Дэниел Киз - П'ята Саллі

— Що мені доведеться робити?

— Бетті Вінз просто походжає туди-сюди на платформі, яка їде по треку перед останнім заїздом, співає кілька пісень — які їй забажається — і витягує виграшні білети з барабана. За це отримаєш п’ятдесят баксів.

— Агов, мені не треба платити за послугу.

— Та хрін з ним, це ж частина бізнесу. За це платить іподром. Вечір проведемо там, на місці. Я покажу тобі, як там все готується. Сам виступ забере не більше п’ятнадцяти хвилин.

— Я зроблю це, — сказала я.

Він погладив собі рот, не зводячи з мене очей.

— Ти впевнена, що все буде добре? Ну, тобто, це ж не викличе оті зміни настрою?

Я розсміялася.

— Просто дай мені знати, коли засвітяться вогні рампи, й ти отримаєш свій виступ. Звучить весело.

Тодд забрав мене о шостій наступного вечора на своєму чорному «Лінкольні Континенталі Марк IV» і спостерігав за мною дуже уважно, ніби намагався розкусити, ким я була сьогодні. Він наближався все ближче до правди.

— Агов, — сказала я, погладжуючи бордову шкіряну оббивку салону, — я ще звикну до такого.

— Це проблема, — сказав він, заїжджаючи в Центральний парк з боку Шістдесят шостої вулиці. — Пізніше, як звикаєш до такого, машина стає звичним засобом пересування, що взагалі не відрізняється від старої пошарпаної «Шеві», але вагомі внески за кредит залишаються.

— То навіщо вона тобі?

— Керівник мусить козиряти.

Він плавно повернув на магістраль ФДР та попрямував у бік моста Квінсборо. Поїздка мені сподобалася. Ми трохи жартували, а тоді він почав:

— Саллі, я…

Я знала, що він повернеться до теми моїх змін настрою, тому швидко перебила його:

— Важко повірити, що в університеті ти був радикалом.

— Чому?

— Раніше мене захоплювали більшість старших студентів під час війни. Завжди любила ідеалістів, які більше турбувалися за свою мету, ніж за матеріальні речі. Але протестувальники не хотіли бути переможцями. Вони хотіли, щоб Америка програла в тому, що вони називали несправедливою війною. Азартні гравці — вони інші. Вони жадають перемоги.

Тодд усміхнувся.

— Це показує, наскільки ти мало знаєш азартних гравців. Як сказав якось великий: «Справа не в тому, перемагаєш ти чи програєш, а тільки в тому, як граєш сам [58] Цитату приписують коментаторові Ґрентленду Райсу (1880−1954). ». Для гравця найбільше важить зовсім не перемога. Найголовніше — це збудження від самого дійства.

— Як рано ти почав грати?

Він втупився перед собою, і авто раптом пришвидшилося до вісімдесяти п’яти [59] 85 миль на годину ≈ 137 км/год. .

— Скільки взагалі себе пам’ятаю, — сказав він. — Я народився на Вест-Сайді — на Пекельній кухні [60] Hell’s Kitchen — один із тамтешніх кварталів, що дістав свою назву через високий рівень злочинності. . Навчився грати у покер за пенні та нікелі [61] Penny, nickel — повсякденна назва американських монет номіналом в 1 і 5 центів. .

— Ти грав ще дитиною?

— Азартні ігри були моїм життям, аж поки я не переїхав до Колумбійського. Та навіть там я був на гачку. Ходив та збирав гроші в тих бляшанках для різних фондів юридичного захисту, чи для «Звільнення Ханоя» [62] Ханой — столиця В’єтнаму. , і говорив собі, що я можу їх подвоїти чи потроїти в костях або на перегонах. Пані удача мусила усміхнутися мені на шляхетну справу, думав я.

– І як, усміхнулася?

— Спочатку так. Якось у мене була просто переможна смуга, що протривала приблизно три тижні, і всі думали, що я найбільший збирач пожертв у всьому русі.

— А коли програвав?

— Я страждав муками проклятих, але мусив продовжувати грати, щоб дати колесу фортуни повернутися знову в мій бік.

— Але потім ти зірвав куш?

— Найкраще, що зі мною відбулося в моєму житті, було те, як Еліот дозволив мені інвестувати частину моїх виграшів у «Шлях із жовтої цегли». Якби не це, я б усе втратив.

— А коли з’явився «Клуб анонімних азартних гравців»?

— Після того як я інвестував у ресторан, у мене почалася смуга програшів, що забрала в мене решту грошей, які я накопичував. Майже десять тисяч доларів. Я панікував. Були потрібні гроші, але в Еліота не було бабла, щоб викупити в мене мою частку ресторану. Тоді він і вмовив мене піти до клубу. І от уже півроку, як я не кидав кості чи грав у карти на гроші, чи ставив власні гроші на коня або собаку.

Я поклала руку йому на плече, бо мені його стало дуже шкода. Я могла уявити, через що він пройшов, і відчувала ті страждання, через які він торував у боротьбі з такою психічною хворобою.