Лорен Грофф - Долі та фурії

— Я завжди буду зла, — сказала Матильда.

Саллі поклала свою суху коричневу руку на її обличчя і ледь усміхнулась. Тільки сестра Лотто поверталася знову і знову. Дорога, мила Рейчел, чисте серце.

— Ось яблучний пиріг, — казала вона. — Ось шматочок хліба. А ось букетик хризантем. Ось моя донечка, потримай її, хай це пом’якшить твою печаль.

Усі інші давали їй спокій, давали їй час.

— Господи, хто б міг подумати, що Матильда може бути такою сукою? — казали один одному її друзі, повертаючись додому й зализуючи рани. — Ніхто й гадки не мав про це, коли Лотто був живий. Ти тільки уяви, що вона нам сказала.

— У неї вселилися якісь демони, — прийшли вони до висновку.

— Горе, — казали всі вони розуміюче, з глибоким співчуттям. Не змовляючись, погодилися, що повернуться, коли вона знову стане вродливою, елегантною і усміхатиметься як завжди. Семюел прислав бромелії у горщиках. Чоллі присилав гори бельгійського шоколаду. Даніка прислала свого персонального масажиста, якого Матильда виставила за двері, не звернувши на нього уваги. Арні прислав ящик вина. Аріель прислав довгу чорну сукню з кашеміру, в якій Матильда й ходила цілими днями. Дивно, що цей м’який подарунок від колишнього шефа виявився єдиною ідеальною річчю.

Якось пізно вночі Матильда опинилася на довгій прямій смузі дороги. Автомобіль — найновіша модель «Мерседеса», яку Лотто купив якраз перед смертю. Його мати померла за півроку до сина, і вони отримали спадок такої величини, що їздити на їхній п’ятнадцятирічній Honda Civic із ненадійними подушками безпеки було зовсім по-дурному. Він тільки вряди-годи турбувався про гроші, й то лише тоді, коли це стосувалося його власного комфорту. В інших же випадках полишав ці турботи на когось.

Вона вдавила педаль. Та й чутливий же, чорт. Автомобіль рвонув до ста тридцяти, до ста п’ятдесяти, до ста вісімдесяти.

Вона вимкнула світло, і темрява постала перед нею, мов сон наяву.

Безмісячна ніч. Машина безшумно летіла, мов рибина, яка пливе, тулячись до стін печери. Після одного життя вона завмерла, зависнувши в темряві. Спокій.

Її машина наскочила на дренажну трубу, черкнула по насипу, зробивши сальто, перелетіла через паркан із колючого дроту й приземлилася в стадо сплячих джерсійських корів.

У роті Матильди було повно крові. Вона майже прокусила язик. Байдуже. Вона все одно ні з ким зараз не розмовляє. Більше ушкоджень не було.

Вона вилізла з машини, ковтаючи потоки жару з присмаком міді. Телички втекли й виглядали зі свого сховку в липовій посадці. Але одна все ще намагалася підвестися з колін біля машини. Матильда підійшла до неї й побачила, що вся її шия була в крові.

Вона довго дивилася, як кров стікає в траву. Нічого не можна було вдіяти.

Нічого не можна було вдіяти, і що тепер? Матильді було сорок шість. Вона була ще досить молода, щоб назавжди покінчити з любов’ю. Ще й досі у своєму розквіті. Вродлива. Бажана. І тепер без пари, назавжди.

Це не та історія про жінок, яку нам згодовують.

Звична історія про жінок — це історія про кохання, про занурення в іншого. Невелике відхилення: бажання зануритись і неможливість цього зробити. Залишитися самому в цьому зануренні й узяти управління у власні руки: щуряча отрута, колеса російського потяга. Навіть якась гладша й ніжніша історія — це все одно переспів описаних вище. На всі заставки, всіма засобами: і в «народному» стилі, й у витонченому «буржуазному» — пропагується обіцянка любові «до гроба» для всіх слухняних дівчаток у світі. Кумедні старі тіла, спільне купання. Тремтячі чоловікові руки намилюють висохлі жінчині груди, ерекція серед мильних бульбашок, як рожевий перископ. Я тебе бачу! Довгі прогулянки під платанами (шкутильгаючи), промовисті погляди, багатозначні скупі слова. Мурашник! — скаже він; Мартіні! — скаже вона; і ось уже чарівний потік старого жарту підхоплює їх. Сміх, чудовий відгомін минулого. Згодом напівсонне дріботіння на ранню вечерю, спільний перегляд фільму крізь сон, рука в руці. Їхні тіла, наче вузлуваті палички, загорнуті в пергамент. Один кладе другого на смертний одр, випиває надмірну дозу снодійного, помираючи наступного дня, душа покидає цей марний світ разом із диханням коханого. О, дружні стосунки. О, романтика. О, завершення. Простіть її, якщо вона вважає, що так воно й має бути. Її підвели до цього висновку сили, могутніші за неї.

Перемагає все! Це все, що тобі потрібно! Це така чудова річ! Підкорися їй!

Наче зерно кукурудзи, яким гуси набивають собі воло, ковтають вони це лайно, ледве встигнувши вилізти з підгузків.