Лорен Грофф - Долі та фурії

Він понюхав молоко, пляшка з яким качалась по підлозі в машині з самого ранку. Може, воно ще й згодиться. Він прийшов і побачив, як Семюел Пепе Ле П’ю — закоханий скунс із мультику — цілує руки Матильді, Арні шукає в барі велику пляшку старого арманьяку, яку він подарував їм на Різдво, а лікар робить із ложки літак для доставки горошку прямо в рот найменшій племінниці Лотто, яка, схоже, побоювалась літаків із ложок. Він поцілував Матильду, визволяючи її, вона вимушено посміхнулась.

— А де близнюки? — запитав він.

Вона сказала:

— Сплять, як після маківок, в єдиному місці, де вони погодилися спати, — у твоєму кабінеті.

В її посмішці промайнула злість. І він сказав:

— Матильдо, нікому не можна заходити туди, крім мене. Це моє робоче місце!

Вона метнула на нього такий гострий погляд, що його немов прошило наскрізь. Він смиренно кивнув, узяв малу, дуже довго вкладав її спати, а потім повернувся.

Гості сиділи на терасі, п’яні «в зюзю». Зійшов місяць, сліпучий на оксамитово-синьому тлі. Матильда додавала трави в мультиварку Cuisinart, де варилися макарони.

— Вибач, — сказав він їй у вухо, потім узяв її мочку зубами, о, яка смачна, може, в них буде час, може, вона? Але вона відштовхнула його, і він вийшов надвір. Тепер уже четверо чоловіків у нижній білизні хлюпались у басейні, плаваючи на спині й сміючись, а Матильда підходила до столу, і в руках у неї парувала величезна біла миска.

— Це найвеселіше, — сказав Семюел із повним ротом макаронів, з яких капало на плитки, — що зі мною сталося з того часу, як я розлучився.

Його шкіра вилискувала, талія обросла жирком, як у видри. Так само, як і в Арні, та йому й не гріх, раз він тепер став великим ресторатором. Його пересмажена на сонці спина була всіяна темними плямами. Лотто хотів попередити його про рак шкіри, але в Арні було так багато подружок, що якась із них точно вже мала це зробити.

— Бідна Алісія. Це що, твоє третє розлучення? — спитала Матильда. — Сем Третій Удар. Ти в ауті.

Чоловіки засміялися, а Лотто сказав:

— Це краще прізвисько, ніж те, що було в нього в його молоді двадцять. Пам’ятаєте? Однокульковий Сем.

Семюел холоднокровно стенув плечима. Та сама стара впевненість у собі. Лікар подивився на нього з цікавістю.

— Однокульковий Сем? — перепитав він.

— Тестикулярний рак, — пояснив Семюел. — Зрештою, не має значення. Одна кулька зробила чотирьох дітей.

— У мене дві чудові кульки, — втрутився Лотто, — які не зробили жодної дитини.

Матильда сиділа мовчки, поки інші балакали, згодом взяла свою тарілку й пішла всередину. Лотто розповідав історію про смерть відомої актриси від передозування наркотиками, весь час відчуваючи запах пирога з вишнями. Він усе чекав і чекав, але Матильда не виходила. Нарешті він пішов подивитися, чи все гаразд із дружиною.

Вона була на кухні, стояла спиною до дверей на веранду, нічого не готувала, а слухала. О, це маленьке нашорошене вушко, біляве волосся, що торкалось її плеча. Радіо було увімкнене не дуже голосно. Він також прислухався й відчув спазм у кишках, почувши знайомий голос, із протяжними голосними, характерними для оповідача. Але спазм перетворився на цупкі обценьки жаху, коли він зрозумів, що то був його власний голос.

Це було радіо-шоу, записане цього ранку. Яка ж це частина? Він ледве міг згадати. А, так, якась історія з його самотнього дитинства у Флориді. Його власний радіоголос став неприємно інтимним. В одному місці просів ґрунт, і там утворилося болото, де він іноді бродив. Якось до його ноги причепилася п’явка. Він тоді був малим і настільки нестерпно самотнім, що залишив ту п’явку на нозі собі для компанії. Він пішов додому, повечеряв, ліг спати, увесь час відчуваючи присутність тієї живої істоти. Уві сні він необережно повернувся й роздушив те створіння, і там було стільки крові, що він почувався винним, наче вбив людину.

Ведуча засміялась, але це був сміх шокованої людини. Матильда простягла руку й різко вимкнула радіо.

— М? — сказав він.

Вона зітхнула, і він дивився, як її грудна клітка стискалася на видиху.

— Це не твоя історія, — сказала вона. Вона обернулась. Вона не посміхалася.

— Але ж так і було, — наполягав він. — Та я точно пам’ятаю.

І він пам’ятав. Він відчував щось гаряче й липке на ногах, а потім жах, що перетворився на щось, схоже на ніжність, коли він знайшов на шкірі маленьку чорну п’явку.

— Ні, — відрізала вона, вийняла морозиво з холодильника, пиріг із духовки, прихопила тарілки, ложки й понесла надвір.