Лорен Грофф - Долі та фурії

Якщо людину відлучити від скромних вимог тіла, вона перетвориться на примару.

Ці жінки навколо неї були фантомами людей. Шкіра, натягнута на обличчя. Відкусивши три шматочки вишуканого делікатесу, вони закочують очі та бідкаються, що переїли. Бряжчать платиною й діамантами. Люди-гнійники.

Та була серед них одна жінка, якої Матильда не знала, і ця жінка справляла враження благословенно нормальної.

Вона була чорнява й у ластовинні, але без косметики. На ній була мила сукня, без натяку на розкіш. Вираз її обличчя був досить кислий. Матильда нахилилася до неї і сказала впівголоса:

— Іще хоч слово про пілатес, і мене розірве.

Жінка тихенько засміялася й докинула:

— Ми всі робимо планки, качаємо прес, а великий американський корабель іде на дно.

Вони поговорили про книжки, про посібник із садо-мазо, замаскований під роман для тінейджерів, роман, що був просто збіркою фотографій із вуличного графіті. Жінка погодилася, що новий модний вегетаріанський ресторан у мікрорайоні Трайбека викликав цікавість, але зауважила, що всі страви крутилися навколо топінамбура й були одноманітні, яку не візьми.

— Вони могли б додати в меню ще щось, наприклад артишоки, — сказала Матильда.

— Гадаю, із «артом» вони й так переборщили, — відзначила жінка.

Розмовляючи, вони потроху відступали від інших, аж поки не залишилися на самоті.

— Вибачте, — сказала Матильда, — я не впевнена, що знаю ваше ім’я.

У жінки перехопило віддих. Вона зітхнула. Потисла Матильді руку.

— Фібі Дельмар, — сказала вона.

— Фібі Дельмар, — повторила Матильда. — Оце тобі. Критик.

— Точно, — підтвердила вона.

— А я — Матильда Саттервайт. Мій чоловік — Ланселот Саттервайт. Драматург. Он він. Отой здоровило, що так голосно сміється, п’єси якого ви розмазуєте по стінці протягом останніх п’ятнадцяти років.

— Я знала. Професійний ризик, — cказала Фібі Дельмар. — На вечірках я зазвичай з’являюся, як лайлива тітка. Мене привів мій приятель. Я не знала, що ви тут будете. Я б ніколи не стала псувати вам задоволення своєю присутністю. — Вона була сумна.

— Я завжди уявляла, як я вам вріжу, коли зустріну, — сказала Матильда.

— Дякую, що не зробили цього, — сказала Фібі.

— Взагалі-то, я ще остаточно не вирішила, — сказала Матильда.

Фібі поклала руку на плече Матильди:

— Я ніколи не хотіла завдавати вам болю. Це моя робота. Я серйозно сприймала вашого чоловіка. Мені хотілося, щоб він був кращим, ніж він є. — У неї був спокійний, привітний голос.

— О, будь ласка. Ви так кажете, наче він хворий.

— Так і є. Великий американський артистизм, — сказала Фібі Дельмар. — Ще більше. Ще голосніше. Відхопити найбільший шматок. Вам ніколи не здавалося, що на людей, які в нас збираються займатися мистецтвом, нападає якась хвороба? От скажіть мені, навіщо Лотто написав п’єсу про війну? Бо твори про війну завжди козирні й завжди б’ють твори про почуття, навіть якщо менші, більш «домашні» п’єси написані краще, розумніші, цікавіші. Військові історії завжди отримують нагороди. Але голос вашого чоловіка звучить найсильніше саме тоді, коли він говорить найтихіше й найпростіше.

Вона подивилася на обличчя Матильди, відступила крок назад і сказала:

— Ой леле!

— Обід! — загукала Даніка, задзвонивши у великий мідний дзвін на веранді. Чоловіки позбирали моделі автомобілів, утоптали в землю цигарки, видерлися на дюну. Їхні штани були закачані до колін, шкіра почервоніла від холоду. Вони вмостилися за довгим столом, заставленим тарілками. Матильда сиділа між Лотто й дружиною Семюела, яка показувала їй на мобілці їхню нову доньку — п’яту Семюелеву дитину.

— Вибило собі зуба на гральному майданчику це мавпеня, — сказала вона. — Їй ще тільки три роки.

У кінці столу Фібі Дельмар мовчки слухала якогось чоловіка, який говорив так голосно, що уривки їхньої розмови долітали аж до Матильди.

— Проблема Бродвею сьогодні в тому, що він для туристів … єдиний великий драматург, якого народила Америка, це Август Вільсон … не ходжу в театр. Це тільки для снобів, або жителів Бойсе в штаті Айдахо.

Фібі зустрілася з нею поглядом, і Матильда засміялася, жуючи свій стейк з лосося. Господи, як би їй хотілося, щоб їй не подобалась ця жінка. Це було б набагато простіше.

— Що то за жінка, з якою ти розмовляла? — спитав Лотто в машині.

Вона посміхнулася йому й поцілувала кісточки його пальців.

— Я так і не дізналася її імені, — сказала вона.