Лорен Грофф - Долі та фурії

Але вдома в Матильдиній кухні вже сиділа детектив, над раковиною горіло світло. Тьмяний коричневий жовтневий присмерк опускався надворі.

— Я наважилась увійти, — сказала детектив. — Десь із хвилину тому.

На ній була чорна облягаюча сукня, макіяж. У такому образі вона була схожа на німкеню, елегантну, проте некрасиву. У кожному вусі було по вісімці, і при кожному порусі її голови безкінечності починали розхитуватися.

— Хм, — сказала Матильда. Вона зняла кросівки, шкарпетки, мокру сорочку, витерла волосся рушником собаки Бог.

— Я не знала, що вам відомо, де я живу, — промовила Матильда.

Детектив, ніби й не чула її слів, вела далі:

— Я непогано попрацювала. Сподіваюся, ви не проти, що я налила собі склянку вина. Вам також захочеться випити, коли побачите, що я накопала на вашого старого друга Чоллі Ватсона, — вона засміялася, задоволена собою.

Матильда взяла конверт із обгорткового паперу, і вони пішли на кам’яну веранду, де водянисте сонце вже вмощувалося серед холодних синіх пагорбів. Вони стояли, мовчки милуючись краєвидом, поки Матильда не почала тремтіти.

— Я вас засмутила, — помітила детектив.

Матильда сказала, дуже м’яко:

— Це мій простір. Я нікого сюди не впускаю. Ви з’явилися тут, і я почуваюся так, наче на мене напали.

— Вибачте, — сказала детектив. — Не знаю, що на мене найшло. Мені здалося, що між нами є якась хімія. Я іноді перебираю міру, лізу напролом.

— Ви? Справді? — спитала Матильда, заспокоївшись і відсьорбуючи вино.

Детектив посміхнулася, сяйнувши зубами.

— За кілька хвилин ви вже будете менше на мене сердитися. Я знайшла дещо цікаве. Скажемо так, у вашого приятеля багато друзів. Усіх одразу, — вона вказала на конверт, який перед тим вручила Матильді, й відвернулася.

Матильда витягла фотографії з конверта. Як дивно бачити тих, кого ти знаєш так давно, у такому світлі. Роздивившись перші чотири фото, вона затремтіла, але тепер уже не від холоду. Вона рішуче переглянула їх усі.

— Чудова робота, — сказала вона, — це гидота.

— До того ж дорога, — додала детектив. — Ловлю вас на слові, коли ви казали, що гроші не мають значення.

— Так і є, — сказала Матильда.

Детектив підійшла ближче, торкаючись Матильди.

— Ви знаєте, ваш будинок здивував мене. Він неперевершений. Кожна деталь. Але дуже маленький для того, в кого стільки всього є. Суцільне світло, простір, білі стіни. Наче тут шейкери [38] Протестантська релігійна секта. Для шейкерів характерні практичність і стриманість. В інтер’єрі — лише функціональний дизайн, прості скромні лінії. живуть.

— Я живу аскетично, — пояснила Матильда, вкладаючи проте в ці слова свій зміст. У неї були схрещені руки, вино в одній руці, фотографії в другій. Та детектива це не зупинило. Вона перехилилася через бильце крісла й поцілувала Матильду. Її рот був м’який, вимогливий, та коли Матильда посміхнулась, але не відповіла на поцілунок, жінка повернулася на своє місце і сказала:

— Ну, добре. Вибачте. Тепер хоч застрелься.

— Не треба вибачатися, — сказала Матильда, стискаючи передпліччя жінки. — Просто не будьте запопадливою.

Можна нанизати на нитку, як намисто, всі вечірки, на яких були Лотто й Матильда, і мати їхнє подружнє життя в мініатюрі. Вона усміхалася Лотто, який був унизу на пляжі, де чоловіки ганяли моделі іграшкових машин. Він був червоним деревом серед сосен, у поріділому волоссі сяяло світло, його сміх ширяв над хвилями. Зі стелі затіненої веранди якимось чарівним чином линула музика, серед жінок пурхали легкі розмови, приправлені смакуванням мохіто і спостереженням за чоловіками. Була зима, морозило; кожен хизувався якоюсь вовняною одежиною. Усі старанно підтримували атмосферу невимушеності й безтурботності.

Ця вечірка була майже останньою намистиною, хоча ні Матильда, ні Лотто про це не здогадувалися.

Просто обід, щоб відсвяткувати вступ Чоллі й Даніки до вищого товариства в Хемптонс. Дев’ятсот тридцять квадратних метрів, економка, кухар, садівник. Яка дурниця, думала Матильда, їхні друзі — ідіоти. Тепер, коли Антуанетта померла, вони сто разів могли купити цю місцину. Пізніше, в машині, вони з Лотто сміялися зі своїх друзів за так по-ідіотському викинуті гроші. У такому ж марнославстві ріс і сам Лотто, поки не помер його батько. Вони обоє чудово знали, що все це — просто порожня пиха. Матильда й досі сама прибирала заміський будинок і міську квартиру, виносила сміття, шкребла вбиральню, мила вікна, сплачувала рахунки. Вона сама варила їсти, мила посуд, те, що залишалося, доїдала наступного дня на обід.