Лорен Грофф - Долі та фурії

— Так, — згодився він, але якось в’яло. Він підвівся, повернувся безпорадно навколо себе і на якусь хвилину став схожий на великого пса, який збирається сховатися в траву й подрімати, тоді пішов у спальню, заліз під ковдру й завмер там, ні на що не реагуючи, навіть коли гола Матильда рачки вповзла в кімнату, викинула той листок з-під матраца й терлася своїм тілом об його тіло від пальців ніг і вгору. Її голова виглядала з-під ковдри біля його шиї, але його тіло було, мов неживе, очі заплющені, він ніяк не реагував. І навіть тоді, коли Матильда поклала обидві його долоні собі на сідниці, його руки безвольно сповзли й страждання поглинуло його.

Ну, що ж, лишився останній спосіб. Вона тихенько засміялася; о, як вона любила цього безпорадного чоловіка. Вона вийшла в сад, який зовсім заріс відтоді, як не стало бідолашної Бетт, зробила кілька телефонних дзвінків, і ось о четвертій вечора у двері подзвонив Чоллі з Данікою під руку.

— Цьом-цьом, — прокричала Даніка Матильді в обидва вуха, а потім: — А щоб ти скисла, ненавиджу тебе, ну чого ти така гарненька?

Прийшли Рейчел та Елізабет, рука об руку, хизуючись однаковими тату ріпи на зап’ястях, значення яких вони, хіхікаючи, відмовилися розкрити.

Прийшов Арні й зробив усім джин-тонік. Ще й Семюел прийшов і приніс своє дитинча на руках.

Коли Матильді вдалося упхати Лотто в нову синю сорочку і штани хакі й витягти його в коло вірних друзів, вона побачила, як кожні обійми, кожна людина, яка підходила й щиро говорила, яка чудова була його п’єса, примушують його спину розпрямлятися, як його обличчя оживає й набуває нормального кольору. Цей чоловік ковтав похвалу й визнання, як спортсмен-бігун ковтає напій з електролітами.

Привезли піцу. Матильда відчинила двері, і хоча вона була в легінсах і напівпрозорій кофтинці, погляд кур’єра був прикований до Лотто в центрі кімнати, який, піднявши руки й витріщивши очі, розповідав і зображував в особах історію про те, як його пограбували в метро, приставивши пістолет до потилиці. Він випромінював своє звичне світло. Він наче похитнувся, потім упав на коліна, і кур’єр теж нахилився, щоб краще бачити, не звертаючи уваги на гроші, що їх Матильда все тицяла йому.

Вона зачинила двері, а поряд із нею вже стояв Чоллі.

— Свиню в людину за одну годину, — сказав він. — Ти просто якась Цирцея навпаки.

Вона тихенько засміялася; він вимовляв Чір-чея, наче Цирцея була якось сучасною італійкою.

— Ех ти, брудний самоучко, — вколола вона його. — Треба говорити Цир-цея.

Це його, вочевидь, зачепило, але він стенув плечима й сказав:

— Я ніколи не думав, що я це скажу, але ти підходиш йому. Так, чорт забирай! — сказав він із жахливим флоридським акцентом. — Пустоголова самітниця, білява моделька, корислива авантюристка й справді виявилася гарною. Хто б міг подумати? Спочатку я думав, що ти збираєшся вхопити гроші й утекти. Але ні. Лотто пощастило.

І вже нормально Чоллі сказав:

— Якщо з нього й вийде щось путнє, то це завдяки тобі.

Хоч у неї в руках була гаряча піца, в кімнаті стало холодно. Матильда прямо дивилася в очі Чоллі.

— Він був би великим і без мене, — відрізала вона. Усі решта сиділи на дивані, сміючись із Лотто, тільки Рейчел дивилася на Матильду з-за столу в кухні, обхопивши свої лікті.

— Навіть ти не змогла б цього начарувати, відьмочко, — сказав Чоллі. Він вхопив коробку з піцою в неї з рук, відкрив її, узяв відразу три шматки, скрутив їх, коробку поклав назад на стос і почав їсти просто руками, посміхаючись до неї напханим жирним ротом.

Упродовж років, коли Лотто почувався досить впевнено й безпечно, навіть якщо він напружено працював, а всі його п’єси публікувалися, і кількість спектаклів по всій країні не­ухильно зростала так, що лише вони забезпечували їм комфортне життя, навіть тоді ця Фібі Дельмар постійно жалила його.

Коли з’явилася «Телегонія», Лотто було сорок чотири роки. П’єсу відразу сприйняли, мало не в один голос розхвалили. Саме Матильда вклала цю ідею в голову Лотто. А в її голові ідея зародилася з подачі Чоллі кількома роками раніше, коли він згадував про Цирцею. Це була історія про Телегона, сина Одісея й Цирцеї. Одісей покинув їх, і Телегона виростила мати в хатині серед дрімучих лісів острова Еея під захистом чарівних тигрів і свиней. Коли Телегон виріс і залишив свій дім, як і личить усім героям, мати-відьма дала йому в дорогу спис із отруйним шипом ската замість наконечника. На маленькому човні він приплив на острів Ітака й почав красти худобу Одісея, що зрештою вилилось у жахливу битву між ним і чоловіком, який був його батьком, про що він не знав, і якого він таки вбив.