Лорен Грофф - Долі та фурії

Ти дивишся не стільки на труп, думала вона, скільки на місце, де той труп похований.

Її серце відкрилось і витекло. Вона забрала своє.

Вона послала Клаусу автомобіль, набагато кращий, ніж у неї. Цього разу його голос був радісний, коли вона йому телефонувала.

— Робота зроблена, але не обійшлося без вереску й величезної, величезної люті. Море сліз. Боюся, вам краще найближчим часом не з’являтися в тому місті.

— Та нехай, — сказала вона. — А що ще нового?

Вона сказала це байдуже, так. Але відчула, як старий звір заворушився у ній.

Ти патологічна правдолюбка, — якось сказав їй Лотто, і вона засміялася й визнала, що так воно й було. Щоправда, вона не була певна, коли саме: чи тоді, коли вона говорила правду, чи тоді, коли брехала.

Великі відтинки її життя були суцільними білими плямами для її чоловіка. Те, чого вона йому не сказала, було старанно збалансоване з тим, що вона йому розповіла. Все ж існує брехня, виражена словами, і брехня, замаскована під мовчання. Якщо Матильда й брехала Лотто, то тільки тоді, коли про щось не розповідала.

Вона не говорила йому, що ніколи не збиралася бути головним годувальником протягом довгого періоду на початку їхнього спільного життя, не збиралася жити в нужді, не обідати, вечеряти тільки рисом і бобами, брати гроші з одного невеличкого рахунку, щоб погасити інший, терміновіший, брати гроші в молодшої сестрички Лотто, яка давала їх, бо була однією з небагатьох по-справжньому добрих людей у світі. Він був удячний Матильді за її жертву, як він вважав, і почувався зобов’язаним їй.

Вона ніколи не говорила йому про те, що справді мала на думці: вона хотіла, щоб її чоловік був найкращим у тому, чому він вирішив присвятити своє життя.

Усі оті стояння в черзі під дощем. Зайти, щоб тільки прочитати монолог. Знову додому, очікування телефонного дзвінка, який сповістить про чергову відмову. Похмурість, випивка, влаштовування вечірок. Набирання ваги, втрата волосся, втрата чарівності. Рік за роком, рік за роком.

В останню зиму в їхній підземній квартирі вона пофарбувала стелю золотою фарбою, що нагадувала сонячне світло, аби підбадьорити себе, аби наважитися сісти поряд із Лотто й обережно сказати йому правду: що, хоча вона й вірить у нього, йому не завадило б спробувати пошукати ще якусь достойну й цікаву роботу. І що ця гонитва за акторською роботою, схоже, ні до чого не приведе.

Поки вона збиралася з духом, настав Новий рік. Він напився, як завжди, але замість того, щоб заснути, сів за комп’ютер і в стані якогось надзвичайного збудження написав те, що впродовж десятиліть тиснуло йому на серце. Вона прокинулася рано-вранці, побачила увімкнений комп’ютер і спочатку, страждаючи від ревнощів, які так старанно придушувала, подумала, що це він учора засидівся в чаті Instant Messenger із якоюсь гарненькою блондинистою аватаркою, що належала черговій шістнадцятирічній негідниці. Вона взяла ноутбук, щоб подивитися, що він там понаписував, і зі здивуванням побачила, що то була п’єса і що в ній була іскра Божа.

Вона взяла ноутбук, залізла в комірчину й заходилася гарячково працювати. Вона редагувала, скорочувала, підчищала діалоги, переробляла сцени. Навряд чи він згадає, коли прокинеться, що саме написав. Їй навіть не доведеться його переконувати, що все це написав він.

За кілька місяців п’єса «Джерела» була закінчена. Відшліфована. Матильда знову й знову перечитувала її, сидячи в комірчині, поки Лотто спав, і була впевнена, що п’єса чудова.

Та хоч це була чудова п’єса, п’єса, що згодом змінить їхнє життя, ніхто не хотів її читати. Лотто пропонував її різним продюсерам, театральним режисерам. Вони брали копії, які він замовив у палітурні, але ніхто з них не відгукувався. Матильда бачила, що сподівання чоловіка на відродження знову згасають. Це було схоже на повільну смерть від санації рани, яка постійно кровоточить.

Ідея прийшла у вигляді однієї з Антуанеттиних цидулок — коротка стаття, вирвана з якогось журналу, про Хана ван Меєгерена, живописця-фальсифікатора мистецьких творів, який зумів видати свої картини за твори Вермеєра, хоча в кожного Ісуса, якого він намалював, було обличчя фальсифікатора. Антуанетта обвела кружечком рентгенівський знімок підробки, де крізь примарно кругле обличчя дівчини проступало нічим не примітне полотно сімнадцятого сторіччя, на якому Меєгерен намалював свою картину: сільський двір, качки, лійки. Підробний шар поверх поганої основи. Когось мені нагадує, — підписала Антуанетта.