Лорен Грофф - Долі та фурії

Матильда згадала шафу, повну дозріваючих сирних голів, жахливий сморід. Спочатку, наче засліплена, вона поїхала геть.

Великий собор у маленькому селі спантеличував. Прованська галька, тоді як вона пам’ятала щось величне, захопливе, готичне.

У тютюновій крамниці продавалися яйця, вимазані курячим послідом. Був ще лише полудень, а пекарня вже зачинилася. Вона зайшла в приймальню мерії, в якій також продавали піцу на винос.

Коли мер сіла й вислухала прохання Матильди, то заморгала так сильно, що на внутрішній поверхні скелець її окулярів залишилися сліди чорної туші.

— Але ви абсолютно впевнені? — спитала вона. — Значить, цей будинок. Їхня сім’я жила в ньому сотні років.

— Це єдиний будинок у світі, який мені потрібен, — заявила Матильда. Бретонський акцент легко злітав з її язика, міцний, як телиці, як каміння в полях.

— Це вам влетить у копієчку, — сказала мер. — Ця сім’я дуже бідна, у них досить сутужно з грошима. — Вона зібрала губи в курячу гузку і красномовно потерла пучками пальців перед грудьми.

— Я зможу бути щасливою тільки тут, — сказала Матильда. — І тільки тут. Я хочу приїхати в це місто влітку. Може, навіть відкрию невеличкий антикварний магазин із чайною, щоб привабити туристів. — Від цих слів обличчя мера розслабилося. Матильда вийняла візитну картку свого адвоката і штовхнула її через стіл. — Будь ласка, всі справи ведіть із оцим чоловіком. Само собою, ви отримаєте п’ять відсотків комісійних.

— Шість, — сказала мер.

— Сім. Мені байдуже. Скільки б це не коштувало, — сказала Матильда, а мер закивала. Матильда підвелась і, виходячи, сказала: — Ви вже постарайтеся.

Вона повернулася до Парижа з таким відчуттям, наче машину вів хтось інший. Минуло вже двадцять чотири години з того часу, як вона їла востаннє, коли Матильда сіла за свій стіл у ресторані «La Closerie des Lilas». Не найкраща їжа в Парижі. Тим не менше, це найлітературніший із ресторанів. Вона надягла облягаючу сукню зі срібного шовку, волосся зачесала назад. Її обличчя чарівно розчервонілося.

Коли підійшов офіціант, Матильда сказала лишень:

— Минуло так багато часу відтоді, як я востаннє була у Франції. Я сумую за їжею, як за фантомною кінцівкою.

Його карі очі заблищали. Його вуса сіпнулися, мов у пійманої миші.

— Я принесу вам наші найкращі страви, — пообіцяв він.

— І вино, яке пасує до них, — сказала вона.

Він удавано образився.

— Звісно, — сказав він. — Як же я міг забути.

Він поставив перед нею шампанське й лангустин у майонезі з травами, і вона сказала:

— Дякую.

Вона їла з напівзаплющеними очима.

Увесь час вона відчувала, що Лотто був поряд, сидів за столом навпроти неї. Йому сподобався б цей вечір, її сукня, їжа, вино. Хвиля жаги піднімалась у ній, аж поки стала майже нестерпною. Якби вона підняла голову, побачила б лише порожній стілець. Вона не піднімала голови.

Після сиру офіціант приніс їй тарілку крихітних пастельних марципанових фруктів, і Матильда усміхнулася йому.

— À la victoire — за перемогу, — сказала вона.

— À l’amour — за любов, — сказав він, підморгуючи.

Вона повільно йшла назад до готелю бруківкою, над якою здіймалася пара від швидкої літньої грози, що легко пролетіла над містом, поки вона вечеряла. Її тінь крокувала поряд. Вона ще змогла дістатися до ванної і тихенько посиділа на ванні із жовтого травертину, перш ніж нахилилась і її вирвало.

Вона полетіла додому в маленький білий будинок у вишневому саду. На придбання будинку у Франції пішло кілька місяців. У той день, коли купівлю було завершено — Матильда сплатила лише частину суми, але, мабуть, набагато більшу, ніж той будинок коштував, — її адвокат прислав їй пляшку Château d’Yquem.

Вона зателефонувала йому.

— Чудова робота, Клаусе, — сказала вона.

— Дякую, місіс Саттервайт, — сказав він. — Вони були… вимогливі.

— О, так, вони вимогливі люди, — безтурботно сказала вона. — Мені дуже шкода, та боюся, що в мене є ще робота для вас.

— Звісно. Для того я й тут, — сказав він.

— Так ось, будь ласка, розваліть цей будинок. На друзки. Виноград за будинком повиривайте з корінням. Увесь. Я знаю, що будинок старовинний і що це суперечить різним законам, але зробіть це швидко, щоб ніхто й зрозуміти не встиг, що ви там робите. І зробіть це негайно.

Тільки ледь помітне вагання. Вона обожнювала цього скромного чоловіка.

— Як забажаєте, — сказав він.

На фотографіях, які він надіслав їй за тиждень, було небо там, де раніше був димар, і вільний вигляд на фруктовий сад, який раніше затуляли чотирьохсотлітні кам’яні стіни. Земля була вкрита рівномірно розподіленим шаром бруду.