Лорен Грофф - Долі та фурії

А зараз Матильда вилізла з ліжка, де солодко спав Лотто, взяла пляшку рому, йдучи до квартири Бетт. Вона стояла перед дверима, не стукаючи, але Бетт відчинила, стоячи у старій нічній сорочці з волоссям, як сірий вихор.

— Заходь, — сказала вона. Вклала Матильду на диван, вкрила її вовняною ковдрою, вмостила кицьку їй на коліна. Біля правої руки Матильди — гарячий шоколад із ромом. По телевізору — Мерилін Монро в чорно-білому фільмі. Сама Бетт уклалася на тахту й захропіла. Матильда навшпиньках повернулася додому, перш ніж прокинувся Лотто, одяглася, ніби йдучи на роботу, а потім зателефонувала туди і сказала, що захворіла. Бетт, задерши обличчя над кермом і сидячи на подушках зі свого дивана, відвезла її до клініки.

[Молитва Матильди: Дозвольте мені бути хвилею. А якщо я не можу бути хвилею, то нехай я буду розломом на дні. Тим першим жахливим рифтом у темряві.]

Довго після цього вона відчувала щось липке всередині. На поверхні збирався якийсь сіруватий клей. Не те, щоб вона шкодувала за скоєним. Просто вона виявилася припертою до стіни. Лотто був десь далеко від неї, на вершині якогось пагорба, куди їй несила було видертися. Вона рухалася крізь своє життя, віддавшись на волю днів, які тягли її за собою.

Та були й маленькі чудеса, які підтримували її. Мигдалеве печиво на трояндовій воді у вощеному паперовому конверті, знайдене в латунній поштовій скриньці. Одна синя, мов капустина, гортензія біля дверей. Доторк прохолодних зморшкуватих долонь до її щік при зустрічі на сходах. Маленькі подарунки Бетт. Яскраве світло в темряві.

— Це важко, — сказала Бетт у передпокої. — Але правильно. Те, що ти зараз відчуваєш, поступово ослабне й мине.

Так і вийшло.

Коли Матильді було двадцять вісім, її чоловік на тиждень поїхав у Лос-Анджелес — там йому трапилася невелика роль в озвучці поліцейської драми, і вона запланувала на цей час стерилізацію.

— Ви впевнені? — запитав лікар. — Ви ще досить молода людина й можете передумати. Хтозна, коли почне цокати ваш годинник.

— Мій годинник зламався, — відповіла вона. Він зміряв її поглядом: високі чоботи, біляве волосся, макіяж «котячі очі». Йому здалося, що він уже бачив її, і він розумів, що переконувати її — марна справа. Він кивнув і різко відвернувся. Він вставив їй у труби крихітні спіралі. Вона їла желе «Джелло» й дивилася мультики, поки медсестри міняли їй катетер. Зрештою, день видався досить приємним.

Якщо доведеться, вона зробить це знову. Щоб врятуватися від жаху. Щоб врятувати себе. Якщо доведеться, вона зробить це знову, і знову, і знову, і знову, і знову, і знову, і знову.

Матильда не бачила свого приватного детектива на сходах Музею мистецтва Метрополітен. Вона виглядала ту дівчину з кав’ярні в Брукліні, з якою зустрічалася два тижні тому, і була готова до будь-якого образу: кучерява з дельфіном або ж елегантна й різка. Тут було сімейство дебелих туристів, молодик із шовковистою шкірою, якого Матильда роздивилася особливо уважно, і похмура білява школярка в картатій спідниці в складку із напханим рюкзаком на спині. Матильда вирішила присісти біля школярки, і дівчина повернулася до неї й підморгнула.

— Матір Божа, — вигукнула вражена Матильда. — Жестикуляція, міміка й усе таке. Довгі ноги, незграбність. Мені здалося, що я зустріла свого двійника тридцятирічної давнини.

— Раніше я працювала в зовнішньому спостереженні, — сказала детектив. — Мені подобалася ця робота.

— А, ви були такою маленькою дівчинкою з валізою костюмів, — припустила Матильда. Детектив посміхнулася, й у її посмішці промайнув смуток. На якусь мить вона перестала бути школяркою.

— Взагалі-то я працювала актрисою, — промовила вона. — Молода Меріл Стріп — ось ким я хотіла бути.

Матильда промовчала, і детектив сказала:

— І так, звісно, я знала вашого чоловіка. Так-так, знала. Замолоду я грала в одній із його п’єс. У складі акторів «Грімуару» в АСТ у Сан-Франциско. Усі були закохані у нього. Я завжди думала про нього, як про качку, знаєте? Ланселот Саттервайт і обожнювання — це як качка й вода. Єдине, чого він хотів, — це плавати у величезному басейні з водою, але вона ніколи не промочувала його пір’я й не торкалася його, а просто скочувалась по ньому.

— Звучить майже правильно, — сказала Матильда. — Я бачу, що ви його таки знали.

— Можливо, мені не треба було цього говорити, — вела далі дівчина. — Та я не бачу якоїсь шкоди в цьому, особливо тепер, коли він пішов. Ви краще за всіх знаєте, яким він був. Але актори й персонал уклали свого роду парі. Той, хто партачив на репетиції, кидав чверть долара в горщик, а хто перший спокусив би Ланселота, той забрав би всі гроші. Хлопці й дівчата, усі. Всі ми дванадцятеро.