Лорен Грофф - Долі та фурії

Коли відбулася прем’єра «Есхатології», Фібі Дельмар сподобалося.

Через шість тижнів Лотто не стане.

Я не раз говорила, що хочу написати «Дружини геніїв, з якими я сиділа». Я дуже багато з ким сиділа. Я сиділа з дружинами, які не були дружинами геніїв, які були справжніми геніями. Я сиділа зі справжніми дружинами геніїв, які не були справжніми геніями… Коротше кажучи, я сиділа дуже часто й дуже довго з багатьма дружинами й дружинами багатьох геніїв. Так писала Ґертруда Стайн від імені своєї партнерки, Аліси Б. Токлас. Стайн була, вочевидь, генієм. Аліса — вочевидь, дружиною.

— Я ніщо, — сказала Аліса, коли Гертруда померла, — я просто пам’ять про неї.

Після того, як Матильда перекинулася на «Мерседесі», прийшов полісмен. Вона розтулила губи, щоб полилася кров для більшого драматизму.

Здавалося, що від миготіння синього й червоного йому стало зле, потім покращало, а тоді знову погіршало. Вона дивилася на нього й бачила себе, наче його обличчя було дзеркалом. Вона була бліда й худа, голова обстрижена, кров на підборідді, кров на шиї, всі руки в крові.

Вона підняла долоні, які порізала об колючий дріт, вибираючись на дорогу.

— Стигмати, — сказала вона, якомога менше ворушачи язиком, і засміялася.

Вона майже все зробила правильно. Спочатку сліпучий квітневий ранок після «Гамлета» у Васарі, після того як вона так стрімко і п’янко закохалася в Лотто. Тепер любов у її крові бриніла, як розбурханий вулик.

Вона прокинулася якраз тоді, коли щезла темрява, коли світло, яке падало з вікон на вулицю, розчинилося. Її одяг був на ній, внизу — ніякого подразнення. Обіцянки, даної Аріелю, вона дотрималась: у неї не було сексу з Лотто. Вона не порушила ніяких зобов’язань. Вона просто спала поряд із цим чудовим хлопцем. Вона зазирнула під простирадло. Він був голий. Та ще й який.

Лотто поклав стиснуті кулаки під підборіддя і навіть уві сні, без своєї постійної дотепності, він був простий. На щоках — шкіра в шрамах. Волосся, таке густе, закручувалося навколо його вух, вії, чітко окреслена нижня щелепа. Вона ніколи в житті не зустрічала такої безневинної людини. Майже в кожному, хто траплявся на її шляху, була хоч одна друзка зла. А в нього не було. Вона зрозуміла це, щойно побачила його на тому підвіконні попередньої ночі, коли блискавки розколювали світ позаду нього. Його завзяття, його щира доброта — це найкращі з його переваг. Цей мирний сон того, хто був народжений чоловіком, багатим, білим, американцем, та ще й у той благословенний час, коли війни якщо й велися, то десь далеко від дому. Цей хлопець із першої хвилини свого народження заявив, що може зробити те, що він захоче. Все, що йому потрібно, це спробувати. Помилка за помилкою, спроба за спробою, знову й знову — й усі побачать, що він таки доб’ється свого.

Їй треба було образитися на нього. Але жодних причин ображатися в неї не було. Їй хотілося притиснутися до нього, щоб його чудова невинність перейшла на неї також.

У вухах вона почула голос, який намагалася заглушити всі ці роки і який зараз строго наказав їй піти. Щоб не завдати йому болю. Вона була не з тих, хто підкоряється, але вона уявила, як він прокинеться і побачить її там, і якою непоправною буде шкода. Тому вона підкорилася. Вдяглась і пішла.

Вона підняла комір своєї куртки аж до щік, щоб ніхто не бачив її розпачу, хоч надворі було ще темно.

У місті була одна закусочна, глибоко захована серед сірих, не таких уже й парадних, вулиць, місце, куди більшість студентів Васара й близько не підходили. Тому вона його й уподобала. До всього: жир, сморід, зарізяка-кухар, який готував подобу дерунів, приправляючи їх своєю ненавистю, й офіціантка з якимись неврологічними порушеннями. Коли вона брала замовлення, її «кінський хвіст» чомусь переїхав до вуха, а очі закотилися до стелі.

Матильда зайняла свою звичну кабінку, затулилася меню й зігнала посмішку з обличчя. Офіціантка, не вимовивши ані слова, просто поставила перед Матильдою чорну каву, житній тост і поклала маленьку лляну хустинку, вишиту блакитними нитками, наче передбачаючи можливість сліз. Ну, може, й будуть сльози, бо Матильда не плакала з того часу, як була Орелі. Офіціантка підморгнула половиною обличчя й повернулася до радіо, де якийсь диск-жокей хрипким голосом лякав сіркою й погибеллю.

Матильда знала, яким буде її життя, якщо вона візьметься до справи. Вона вже знала, що вони з Лотто одружаться, якщо вона підкине цю думку в його голову. Питання полягало в тому, чи дозволить вона йому зірватися з гачка. Практично будь-хто був би кращим для нього, ніж вона.