Лорен Грофф - Долі та фурії

Він пішов, а вона ще якийсь час лежала непорушно. Крики тепер не здавалися такими веселими. Вона була зла й перелякана. Коли вона наважилася поворухнутись, то відсунула диван від стіни, перенесла туди ковдру й подушку, і в тій щілині, де можна було ледве поміститися, заснула швидко і спокійно, ніби її там зачинили. Ніхто не заходив до неї вночі, наскільки вона зрозуміла, але в повітрі витала якась тривога, і в неї було таке відчуття, наче вона чогось ледь уникла.

Вона мишкою проскочила свій підлітковий вік. Флейта, плавання, книжки — заняття, де не треба було розмовляти. Вона старалася принишкнути так, щоб дядько про неї взагалі забув.

Ось і випускний клас. Несподівано вона отримує лист, у якому йдеться про те, що її прийнято до навчального закладу, єдиного, куди вона заздалегідь подала заяву тільки тому, що їй сподобались оригінальні теми для творів у додатку. Дивно, як такі дрібниці можуть бути вирішальними для чиєїсь долі. Та через якийсь день-два бурхливе полум’я радості перетворилося на купку холодного попелу, коли вона зрозуміла, що в неї немає грошей, аби оплатити навчання. Не платиш — не вчишся. Куди вже простіше.

Вона сіла на потяг до міста. Пізніше вона зрозуміє, що все її життя буде вкрите рубцями від цих потягів.

Суботній експрес. Серце з відчаю стогнало й билося об ребра. Вітер поволі гортав газету на пероні.

На ній була червона сукня, яку дядько купив їй на чотирнадцятий день народження, і туфлі на високих підборах, які немилосердно муляли. Зі своїх білявих кіс вона спорудила подобу корони на голові. Дивлячись на себе в дзеркало, вона не бачила нічого красивого у незграбній фігурі, дивних віях, занадто пухлих губах, але сподівалася, що інші побачать. Пізніше вона горітиме від сорому, дізнавшись те, чого вона не знала. Що треба було надіти ліфчик, повністю вибрити лобок, щоб був, як у дитини, принести фотографії; що існують такі речі, як фотосесії. Якийсь чоловік спостерігав зі свого дальнього місця, як вона заходить у вагон.

Він, посміхаючись, дивився на те, як вона рухається, наче її щойно витягли з пакувальної коробки, як у неї небезпечно випинається підборіддя. Через якийсь час він підійшов ближче й сів навпроти неї, хоча крім них у вагоні нікого не було. Вона відчувала, що він дивиться на неї, і намагалася не звертати на нього уваги, але коли врешті підвела голову, побачила, що він не зводить із неї погляду.

Він засміявся. У нього було потворне обличчя, як у мастифа, вирячені очі й важка щелепа. Високо підняті, мов у клоуна, брови надавали його обличчю виразу щирості, задушевності, ніби він збирався прошепотіти тільки їй на вухо щось приємне або смішне. Мимоволі вона нахилилася вперед. Це й був його прийом — приємне для співбесідника наслідування, швидке досягнення згоди. На вечірках він був найтихішим, ані пари з уст, але всі вважали його душею компанії. Він дивився на неї, але вона вдавала, що читає, хоча кров стугоніла їй у скронях. Він нахилився до неї. Поклав руки їй на коліна, великі пальці ніжно торкнулися шкіри на внутрішній поверхні її стегон. Від нього приємно пахло вербеною й гарно вичиненою шкірою.

Вона подивилася на нього.

— Мені тільки вісімнадцять, — промовила.

— Тим краще, — сказав він.

Вона встала й, похитуючись, пішла до вбиральні, де просиділа решту дороги, обхопивши себе руками й хилитаючись разом із потягом, аж поки кондуктор не оголосив пенсильванський вокзал. Вона зійшла з потяга й відчула себе на волі — вона була в місті! — і їй хотілося бігати й сміятися. Але коли вона швидко йшла туди, де, як їй здавалося, на неї чекає майбутнє, у дзеркальному склі кіоску з пончиками вона побачила метрів за три від себе того чоловіка з потяга. Він не поспішав. Вона відчула, як п’яту почало пекти ззаду, потім там вискочив пухир, і стало легше, коли посеред вулиці пухир лопнув і потік, а тоді почався справжній біль. Та вона була занадто горда, щоб зупинитися.

Вона не зупинялася, поки не дійшла до будинку, де було агентство. Охоронці, які звикли до гарненьких довгоногих малоліток, розступилися, пропускаючи її всередину.

Вона пробула там кілька годин. Кілька годин він сидів у кав’ярні навпроти з книжкою у твердій палітурці й лимонадом, чекаючи.

Коли вона вийшла, то була геть зморена, нижні повіки — червоні. Її завите волосся стирчало в цю таку ранню й недоречну спеку. Він ішов за нею по вулиці, несучи в руці пластиковий пакет і книжку, поки вона не почала кульгати, а тоді обігнав її й запропонував випити кави. Після вчорашньої вечері в неї ще не було й ріски в роті. Вона стала, взялася в боки, потім подивилася праворуч на кіоск із сандвічами й замовила капучино і сандвіч із моцарелою — моцарела паніні.