Лорен Грофф - Долі та фурії

— Я більше не витримаю, — сказав він. Він блищав від поту.

— І не треба, — сказала вона, і він по-джентльменськи вийшов з неї і застогнав, і вона відчула щось гаряче в себе на спині, якраз над куприковою кісткою.

— Чудово, — сказала вона. — Суперсексуальний порнофільм.

Він засміявся й витер її теплою серветкою. За вікном вітер і рідкі, важкі краплі дощу, що тільки починався, прибивали до землі кущі на березі.

— Вибачте, — виправдовувався він. — Я не знав, що ще робити. Та й не хотів, знаєте. Тому зробив так, по-сімейному.

Вона стояла, випроставши руки над головою.

— Не переймайся, — заспокоїла вона його. — Я стара.

— Ви не стара, — заперечив він.

— Ну, гаразд. Я безплідна, — додала вона. Вона не сказала: за власним бажанням. Він кивнув, а тоді раптом спитав:

— Тому у вас і не було дітей?

Потім він почервонів, схрестив руки на грудях і сказав:

— Вибачте, мені так шкода. Це було грубо. Я просто дивувався, чого у вас із ним не було. Тобто не було дітей, я хотів сказати.

— Ось тому й не було.

— Із якихось медичних показань? — допитувався він. — Я втручаюся не у свої справи. Не відповідайте, якщо це вас дратує.

— Мене стерилізували, коли я була молодшою, — він запитально мовчав, і вона додала:

— Він не знав. Він думав, що я просто безплідна. І це давало йому можливість насолодитися своїм благородством, мовчки страждаючи.

І чого це вона розсипалася перед цим хлопцем? Бо це не становило жодної загрози. Лотто більше немає. Ця таємниця нікого не зачепить.

До того ж хлопець їй подобався, і їй хотілося йому щось дати; попередні пілігрими забрали майже все. Вона здогадувалася, що в нього є якісь приховані мотиви. Стаття, книжка, яке-небудь сенсаційне викриття.

Якщо він напише про секс, зливу, то вона виглядатиме розпачливою, або сумною, або розпачливо сумною. І все це буде недалеке від істини. То й нехай собі.

— А чому ж ви йому не сказали? — запитав він. От цуценя, воно ще й образилося за її чоловіка.

— Бо нікому в світі не потрібні мої гени, — відповіла вона.

Ленд спитав:

— А його гени? Тобто його дитина також могла бути генієм.

Матильда накинула банний халат, провела рукою по своєму короткому волоссю. Вона подивилася на себе в дзеркало, і їй сподобалося її порожевіле обличчя. Дощ розходився і все сильніше торохтів по даху. Їй подобався цей звук, відчуття затишку від того, що сірий день за вікном уже минає.

— Лотто був би жахливим батьком, — сказала вона. — А діти геніїв ніколи не бувають геніями.

— Це точно, — підтвердив Ленд.

Вона доторкнулася до його обличчя. Він здригнувся, а потім нахилився до неї й умостив щоку їй у долоню. Ти ба, яке гарнюнє, подумала вона.

— Я хочу приготувати тобі вечерю, — промовила вона.

— Я із задоволенням повечеряю, — сказав він.

— А потім я хочу, щоб ти взяв мене знову, — сказала вона.

— Я із задоволенням візьму вас знову, — сказав він, сміючись.

На світанку, коли вона прокинулася, будинок затих, і вона зрозуміла, що Ленд пішов.

Ганьба. Треба було затримати його біля себе на якийсь час, подумала вона. Хоча б як чистильника басейну. Живий кардіо­тренажер. Собака Бог сердито гарчав під дверима, бо його не впускали. Коли Матильда вийшла, собака вскочив всередину й уклався на ліжку.

На кухні був приготовлений фруктовий салат, залитий власним соком. У кавнику стигла кава. У синій мисці, де повільно дозрівали помідори із саду, милий хлопець зоставив конверт із запискою. Матильда так і залишила його там, не торкаючись протягом кількох тижнів. Коли вона дивилася на нього, білого з червоним і синім, то вперше з того часу, як не стало чоловіка, їй здалося, що хтось добрий і ніжний живе разом із нею в цьому будинку. Щось пекуче в ній почало холонути, а при охолодженні — застигати.

Зроби мене щасливим, благав Франкенштейнів монстр свого творця, і я знову буду доброчесним.

Матильді було шістнадцять. Вона прокинулась і побачила дядька, який схилився над нею; вона таки навчилася спати в ліжку. Він говорив:

— Орелі, це важливо. Не сходь униз, — і в тиші після цих слів вона почула знизу чоловічі голоси, крики, музику. У нього було непроникне обличчя, але на щоках грав рум’янець. Їй ніхто нічого не розповідав, але вона почала здогадуватися, що її дядько був головним у якійсь поганій організації. Він часто їздив до Філадельфії, шипів накази у величезний, незграбний прообраз мобільного телефона, раптово зникав на кілька тижнів, а потім повертався, якщо не чорний, то засмаглий. [Усе одно в ньому проглядався маленький хлопчик, який плакав від холоду й голоду. Не така вже й солодка ця зіпсутість, породжена прагненням вижити будь-якою ціною.]