Лорен Грофф - Долі та фурії

— Зателефонуй мені в середу, — попросив він, всовуючи картку їй у руку. І вона знову хотіла сказати «ні», але не зробила цього і не зім’яла картки. Він кинув купюру водієві на сидіння й обережно зачинив за нею дверцята. Пізніше її бліде обличчя пливло над зеленим морем Пенсильванії у вікні потяга. Вона думала так напружено, що не бачила ні свого обличчя, ні пейзажу.

Вона знову приїхала до міста наступної суботи. Їй зателефонували, м’яко запропонували спробувати. Та сама червона сукня, туфлі на підборах, волосся. Спробувати? Вона згадала свою паризьку бабусю, її пошарпану елегантність, погризений пацюками сир, блиск її божевільної величі. Матильда прислухалась у своїй комірчині й думала: ніколи. Нізащо. Краще вмерти.

Ніколи — брехня. Нічого кращого в неї не було, а час спливав. Той чоловік чекав біля вокзалу, але не торкався її, коли вона сиділа на шкіряному сидінні міського автомобіля. Він їв льодяники від кашлю, в машині все пропахло тими льодяниками. Очі в неї були сухі, але все перед ними було повите якимось туманом. Клубок у неї в горлі був такий великий, що шия вже не могла його втримати.

Вона помітила, що швейцар волохатий, приземкуватий, очевидно, виходець із Середземномор’я, хоч вона й не дивилася прямо на нього.

— Як тебе звуть? — спитав сріблястий чоловік у ліфті.

— Матильда, — сказала вона. — А вас?

— Аріель, — відповів він.

Вона глянула на себе у дзеркальні латунні двері — якась мазанина з червоного, білого й золотого — і дуже тихо сказала:

— Я незаймана.

Він витяг хусточку з нагрудної кишені й витер лоба.

— Нічого іншого я від тебе й не чекав, — сказав він, вишукано вклонився, наче жартома, і притримав двері, коли вона заходила.

Він простягнув їй склянку холодної газованої води. Квартира була величезна або принаймні здавалася такою. Дві стіни були повністю скляні, решта — білі, з величезними картинами, які мерехтіли різними кольорами. Він зняв піджак, почепив його, сів і сказав:

— Почувайся, як удома.

Вона кивнула, підійшла до вікна, замилувалася виглядом на місто.

Через якийсь час він мовив:

— Коли я казав «почувайся, як удома», то насправді мав на увазі, щоб ти роздяглася.

Вона відвернулася від нього, скинула туфлі, розстебнула блискавку на сукні, і та сковзнула додолу. Спідня білизна в неї була з чорної бавовни, якогось дитячого покрою, що оце допіру насмішила людей з агенції. Вона не носила бюстгальтера, та він їй був і не потрібен. Вона обернулася, тримаючи руки за спиною, і серйозно дивилася на нього.

— Усе, — сказав він, і вона повільно зняла спідню білизну. Вона чекала, поки він роздивлявся її.

— Повернися, будь ласка, — попросив він, і вона повернулася. Будинки за вікном були приховані сутінками й туманом, тож коли в домі навпроти засвітилися вікна, здавалося, що у просторі плавали якісь чотирикутники.

Вона вся тремтіла, коли він нарешті підвівся й підійшов до неї. Він торкнувся її між ногами й посміхнувся, побачивши на пальцях вологу.

Його тіло здавалося занадто кістлявим порівняно з таким м’ясистим обличчям і було зовсім без волосся, за винятком коричневих кіл навколо сосків і темнуватої стрілки від пупка до паху. Він ліг на білий диван і змусив її сидіти на ньому верхи, аж поки стегна в неї не запалали й не затрусилися. Тоді він схопив її за сідниці, несподівано різко сіпнув униз і посміхнувся, побачивши гримасу болю на її обличчі.

— Краще зразу пірнути, ніж поступово занурюватися, моя люба, — сказав він. — Урок перший. — Вона не розуміла, що їй заважає встати, одягтись і втекти.

Біль асоціювався з ненавистю. Вона терпіла тиск, рахуючи, втупившись у золотий квадрат вікна в темряві. Він узяв її обличчя й повернув до себе.

— Ні, — сказав він. — Дивись на мене. — Вона дивилася. В кутку кімнати якийсь прилад, можливо, електронний годинник, світився неприродним світлом і підсвічував збоку його голову зеленими спалахами. Здавалося, він чекає, що вона почне здригатися, але вона не здригалася. Вона вся закам’яніла, а потім тиск почав наростати й вибухнув, далі полегшення, вивільнення, й ось вона стоїть, відчуваючи вузли в ногах і опік всередині.

Він порізав банан кружальцями, поклав на неї і повільно злизував з її тіла. Це й була його вечеря.

— Це й так багато, — сказав він. — А то я розтовстію. — Для неї він замовив у їдальні через дорогу підсмажений сандвіч із сиром і картоплю фрі та мало не в рот їй заглядав, спостерігаючи, як вона їсть кожен шматочок.