Лорен Грофф - Долі та фурії

— От дідько! Порка мадонна, — сказав він, — Паніно. Це однина.

Вона повернулася до дівчини за прилавком і сказала:

— Я б хотіла два. Паніні. Два капучині.

Він засміявся й заплатив. Вона їла сандвічі повільно, по тридцять разів пережовуючи кожен відкушений шматок. Вона уникала дивитися на нього. Раніше вона не пробувала кофеїну і зараз відчувала якусь ейфорію кінчиками пальців. Вона хотіла відкараскатися від цього чоловіка й вирішила його подражнити, замовивши еклер і ще одну каву капучино. Але він мовчки заплатив і далі дивився, як вона їсть.

— А ви не їсте? — запитала вона.

— Небагато, — сказав він. — У дитинстві я був товстуном.

Тепер вона бачила сумну, товсту дитину в цих кривих щелепах і худорлявих плечах і відчула, як щось важке в ній посувається до нього.

— Вони сказали, що я мушу схуднути на п’ять кілограмів, — сказала вона.

— Ти — сама досконалість, — запевнив він. — А вони можуть піти й стрибнути з мосту. Вони відмовили?

— Вони сказали мені схуднути на п’ять кілограмів і надіслати їм фотографії. А тоді, можливо, я зможу почати з роботи в каталозі. Торувати свій шлях нагору.

Він розглядав її, жуючи соломинку, закушену в кутику рота.

— Але тобі це не сподобалося. Бо ти не та дівчина, яка починає з малого, — зауважив він. — Ти — юна королева.

— Ні, — заперечила вона. Вона боролася з емоцією, яка поривалася проявитися на її обличчі, і їй вдалося приховати її. Надворі линув дощ жорсткими, важкими сплесками по гарячому асфальту. Із землі піднялися низькі випари, і повітря почало охолоджуватися.

Вона прислухалася до шуму дощу, коли він нахилився, узяв її ногу і зняв туфлю.

Він подивився на закривавлений, розірваний пухир, витер його паперовою серветкою, змоченою в крижаній воді, і дістав зі свого пластикового пакета з аптеки, в яку він зайшов, поки вона була в агентстві, велику коробку з бинтами і тюбик із маззю. Обробивши її ногу, дістав пластмасові сандалі для душу з масажними потовщеннями.

— Ось бачиш, — сказав він, ставлячи її ногу на землю. Вона мало не плакала від полегшення. — Я вмію бути турботливим. Він дістав із кишені вологі серветки й бридливо витирав руки.

— Я бачу, — сказала вона.

— Ми можемо бути друзями, ти і я. Я неодружений, — говорив він. — Я добрий до дівчат. Я нікому не роблю зла. Я простежу, щоб ти була доглянута. І я чистий.

Так, він був чистий: нігті в нього були перламутрові, шкіра сяяла, як мильна бульбашка. Пізніше вона почула про СНІД і зрозуміла.

Вона заплющила очі й притягла давню Матильду, ту, зі шкільного двору в Парижі, ближче до себе. Вона розплющила очі й нафарбувала губи навпомацки, потім витерла їх серветкою, поклала ногу на ногу і сказала: — Отже.

Він сказав низьким голосом: — Отже. Я приготую вечерю. Ми зможемо, — тут його брови підскочили вгору, — поговорити.

— Не треба вечері, ні, — сказала вона. Він дивився на неї, роздумуючи.

— Тоді ми можемо укласти угоду. Обговорити умови. Залишайся зі мною на ніч, — запропонував він. — Якщо ти зможеш переконати своїх батьків. Скажи, що ти зустріла подругу в місті. Я можу зіграти роль батька подруги.

— Батьки — не перешкода, — сказала вона. — У мене є тільки дядько, а йому байдуже.

— А що ж тоді заважає? — запитав він.

— Я дорого коштую, — пояснила вона.

— Добре, — він відкинувся на спинку стільця. Їй хотілося роздушити, розправити кісточками пальців оту його приховану, невловиму, витончену насмішку-глузування, яка постійно проблискувала в тому, як він говорив і ставився до неї. — Скажи-но мені, чи є щось таке, чого тобі хотілося б найбільше у світі, юна королево?

Вона глибоко зітхнула, міцно стисла коліна, щоб вони перестали тремтіти.

— Навчання в коледжі, — промовила вона. — Усі чотири роки.

Він обперся обома долонями на стіл і коротко розсміявся.

— Хто про що! Я про торбу грошей, а ти — про боргове рабство.

Вона подумала: о. [Така молода! Ще здатна дивуватися.] А потім їй спало на думку: о ні, він просто посміявся з неї. Крокуючи до виходу, вона відчувала, що в неї палають щоки. У дверях він наздогнав її, накрив із головою піджаком і жестом підкликав таксі з-під тенту. Може, він був зроблений із цукрової вати й міг розтанути під дощем.

Вона ковзнула всередину, він, нахилившись, стояв біля дверцят, але вона не посунулась і не впустила його.

— Ми ще поговоримо про це, — сказав він. — Вибач. Ти просто мене здивувала. І все.

— Забудьте, — сказала вона.

— Ну, як же я можу забути? — сказав він. Він ніжно доторкнувся до її підборіддя, і вона насилу стрималася, щоб не заплющити очі й не покласти голову йому в долоню.