Лорен Грофф - Долі та фурії

— Тепер я називатиму вас міс Йодер.

— Йодер? — перепитала вона. — Але ж у моєї бабусі було інше прізвище.

Очі водія в дзеркалі заднього виду повеселішали.

— Подейкують, що ваш дядько змінив своє ім’я на перше, яке побачив, приїхавши до Філлі. [29] Жартівлива назва міста Філадельфія. Прочитав на ринку вивіску: «Пиріжки від Йодера».

Раптом на його обличчі промайнув спалах тривоги, і він спитав:

— Ви ж нікому не скажете, що я таке говорив?

— Та кому ж я скажу? Я ж лише з вами й розмовляю.

— Миле дитя, — промовив він. — Ви розбиваєте моє серце. Так і є.

У той день, коли Матильді виповнилося тринадцять, вона виявила, що одні двері внизу були незамкнені й прочинені. Мабуть, дядько навмисне не зачинив їх. Якусь мить вона вагалася, та бажання переважило і цікавість взяла гору. Вона увійшла. Це була бібліотека зі шкіряними диванами, лампами Тіффані, і вона могла вільно брати будь-яку книжку, за винятком книг із заскленої шафи, у якій було зачинено те, що, як згодом Матильда дізналася, виявилося старовинною японською еротикою. Це були дивні книжки, зі схожими старовинними твердими обкладинками, однаково необрізаними краями й корінцями з тканини. Проте було зрозуміло, що підбиралися вони безсистемно. Значно пізніше, вже навчена досвідом, вона зрозуміла, що то були книжки, які продавалися на розпродажах радше як прикраса. А в ті жахливі роки її раннього підліткового віку вони здавалися їй відлунням добрішої вікторіанської епохи. Вона прочитала їх усі. Вона так начиталася Йена МакЛарена й Ентоні Хоупа, Бута Таркінгтона та Вінстона Черчилля [американця], Мері Августу Ворд і Френсіс Годґсон Бернет, що мова в її письмових роботах з англійської стала дуже барвистою й мудрованою. Такою вже є американська освіта, що вчителі сприйняли кучеряві й химерні речення, які виходили з-під пера Матильди, за свідчення її феноменальних здібностей до мови, чого в неї насправді не було. Вона виграла всі нагороди з англійської мови протягом останнього року в середній школі. Виграла вона їх і в старшій школі також. На свій тринадцятий день народження вона, зачиняючи за собою двері бібліотеки, подумала, що з такою швидкістю їй буде десь так років під тридцять, доки вона дізнається, що є в кожній кімнаті.

За місяць опісля цього випадку її дядько знову залишив двері незамкнені, та цього разу ненавмисне.

У цей час вона не мала бути вдома. Від самої школи вона йшла додому пішки, бо в школі був оголошений скорочений день — наближалася жахлива снігова буря, викликати водія з офісного телефону було неможливо, та й автобус вона пропустила. Було дуже холодно, її голі коліна задубіли за п’ять хвилин. Останні дві милі вона пробивалася крізь боковий вітер, поставивши долоні дашком і затуляючи обличчя від снігу.

Коли вона нарешті дісталася до кам’яного будинку, їй довелося присісти, запхати руки за пазуху й нагріти пальці, щоб хоч якось втримати ключ. Вона чула голоси всередині, в кінці коридору, де була бібліотека. Вона зняла черевики — ноги, як брили льоду, — і пробралася на кухню, де на столі лежали недоїдені сандвічі. Пакет чипсів вивалив свої нутрощі барбекю. Чиясь сигарета догоряла в чашці — четверта частина попелу. Буря за вікном вже аж почорніла.

Вона хотіла потихеньку прокрастися сходами нагору та раптом зупинилася: під сходами була маленька кімнатка, і досі вона не бачила, щоб двері туди були відчинені. Вона почула чиїсь кроки й зайшла всередину, тихо причинивши двері. Верхнє світло було увімкнене. Вона вимкнула його, клацнувши вимикачем. Присіла за якоюсь дивною статуєю голови коня й дихала собі в руку. Кроки віддалилися. Почулися гучні чоловічі голоси, знову кроки. Вона сиділа в темряві й потроху відігрівалася. В руках і ногах їй відходили зашпори. Великі вхідні двері грюкнули, а вона все чекала й чекала, відчуваючи, що будинок порожній і що вона вже сама.

Вона увімкнула світло й роздивилася те, що тільки мигцем помітила раніше. Уздовж стіни, повернені лицем до неї, стояли картини й невеликі статуетки. Вона взяла якусь розмальовану дошку. Вона була важка, тверда. Матильда повернула її лицем до себе й мало не впустила. Нічого прекраснішого вона в житті не бачила. Внизу на передньому плані був зображений пишний білий кінь, на якому сидів чоловік у синьому вбранні. Тканина була така розкішна, що Матильда аж доторкнулася до неї, аби переконатися, що вона й справді намальована. Позаду того чоловіка товпилися інші чоловіки, інші коні, височіла скеляста гора. Вгорі на тлі блакитного неба виднілося далеке бліде місто такої довершеної краси, наче було виточене зі слонової кістки.