Лорен Грофф - Долі та фурії

Вона мимохіть відзначила, що в записці було багато помилок.

Водій показав їй, як зачинити двері й увімкнути сигналізацію.

Він турбувався про неї, це було видно з його в’ялого обличчя, але він мусив іти.

Вона їла просто перед телевізором, гріючись біля його екрана, який потріскував від статичної електрики, переглядаючи якусь незрозумілу передачу про леопардів. Вона помила посуд і поскладала його туди, де, як їй здавалося, було його місце. Потім навшпиньки піднялася сходами. Вона спробувала відчинити кожні двері, але всі вони, крім дверей до її кімнати, були замикані. Тоді вона помила руки, вмилася, помила ноги, почистила зуби й залізла в ліжко, але воно було дуже велике, а в кімнаті миготіли якісь тіні. Вона перенесла ковдру й подушку в якусь порожню комірчину і заснула там на килимку із запахом пилу.

Серед ночі вона раптом прокинулася від того, що якийсь худий чоловік дивився на неї згори вниз у прочинені двері. Щось у його великих очах і круглих щоках нагадувало її бабусю. У нього були маленькі вуха, схожі на крильця кажана. Його обличчя нагадало їй материне навіть крізь таку товщу років.

— Отже, — промовив він французькою, — дівчинка-диявол. — Здавалося, його це розважає, хоча він не посміхався.

Вона відчула, що їй перехопило віддих. Вона відразу зрозуміла, що він дуже небезпечний, дарма що в нього такий сумирний вигляд. Вона має бути дуже обережною. Їй доведеться бути хитрою, потайною.

— Я рідко буваю вдома, — сказав дядько. — Поїдеш з водієм і купите все, що тобі потрібно: одяг, їжу. Він підвозитиме тебе до зупинки шкільного автобуса й забиратиме звідти. Навряд чи ми будемо часто бачитися.

Вона тихо промовила: «Дякую», — бо промовчати було б набагато гірше.

Він якийсь час дивився на неї, а тоді сказав:

— Моя мати мене також змушувала спати в комірчині. Ти маєш спробувати спати у своєму ліжку.

— Гаразд, — прошепотіла вона. Він зачинив двері, й вона прислухалася, як він іде, відмикає, відчиняє, зачиняє, замикає цілу купу дверей. Вона все прислухалася до тихого будинку, аж поки тиша не затопила її і вона знову не заснула.

Не минуло й години її першого дня в американській школі, як хлопчик, що сидів попереду Орелі, обернувся до неї і прошепотів:

— Чому шість боїться сім? Бо сім, вісім, дев’ять! [28] Гра слів. В англійській мову eight (вісім) за звучанням не відрізняється від ate (з'їв/з'їла).

Вона не зрозуміла.

— Ти дурна, — сказав він.

На обід — незрозумілий шматок хліба із сиром. Прокисле молоко. Вона сиділа на дитячому майданчику, намагаючись бути якомога меншою, хоча, як на свій вік, була досить рослою. Хлопчик-жартівник прийшов і привів ще трьох хлопців.

— Орально, орально! — вигукували вони, штовхаючи язиками в одну щоку, а руками показуючи непристойні жести.

Це вона зрозуміла. Вона пішла до вчительки, схожої на хробака з дитячим обличчям, із рідким сивим волоссям, яка так пишалася собою, бо весь ранок розмовляла з Орелі своєю французькою рівня середньої школи.

Орелі, стараючись говорити якомога повільніше, розповіла, що, хоча її ім’я й Орелі, ніхто в Парижі її так не називав. Почувши назву міста, вчителька просяяла.

— Правда? — здивувалася вона. — А як же ти хочеш, щоб тебе називали?

Орелі замислилася. У паризькій школі вчилася на клас старша дівчинка — невисока, сильна й насмішкувата, з розпущеним волоссям. Вона була загадкова, холодна, дружби з нею домагалися всі дівчата з карамельками й коміксами. Коли вона сердилася, слова з її губ зривалися, як удари батога. Вона розважливо використовувала свою владу. А звали її Матильда.

— Матильда, — сказала Орелі.

— Матильда, — повторила вчителька. — Bon. Гаразд.

Ось так, несподівано, Орелі влізла в шкіру Матильди. Вона відчула, як спокій тієї дівчинки сходить на неї, як у неї з’являється її холодний погляд, її стрімкість. І коли хлопчик попереду знову обернувся до неї, щоб зобразити ще якусь гидоту своїм язиком, вона швидко простягла руку й сильно прищикнула його язик прямо через щоку. Він заверещав, із очей бризнули сльози. Вчителька обернулася й побачила, що Матильда сидить спокійно, і хлопчик був покараний за те, що шумів. Десь за годину вона помітила, що на щоці в хлопця з’явилися дві червоні виноградини. Їй схотілося лизнути їх.

Якось під час вечірки у щасливі «підземні» роки у Ґринвіч-Віллидж, коли вони з Лотто так розпачливо бідували [дірки в її шкарпетках, обіди із сонячного світла й води], — замість Різдвяних гірлянд — вервечка лимонів на стінах, дешева горілка, змішана з соком, — вона перебирала CD-диски, аж раптом почула, як хтось крикнув «Орелі!», й ось їй знову одинадцять, вона у відчаї, самотня, розгублена. Вона різко обернулася. Та це був її чоловік, він захоплено розповідав чергову байку: «…Не знав, що то був супозиторій, і використав його орально!» Друзі аж вили від сміху. Дівчата танцювали, тримаючи чашки в руках.