Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Ось уже декілька місяців час від часу отримую гобелени. Вони прекрасні. На полотнах дивне давнє місто, яке є і якого водночас немає у світі. Місто, яке несе в собі світло. Юліана пише, що працює настільки швидко, як то лишень можливо. А ще в неї багато яскравих ідей щодо лекторію. Будучи нечужою в мистецькому середовищі, уже домовилася з багатьма цікавими митцями про лекції на різні теми, тож завдяки їй чимало професорів і відомих людей залучено до мого проекту. Це теж не абищо.

Ми з нею спілкуємося через Інтернет. Та відчуваю, що мені цього вкрай мало. Я мушу бачити її очі. Мушу чути її гру на скрипці. Іноді вимикаю світло, відкриваю навстіж штори й вікна, знаходжу в Інтернеті записи творів видатних композиторів і слухаю, смакуючи хороше вино або каву. Але кава тут інша на смак, і видовище з вікна теж інше – не панорама дахів давнього міста, а неонові свічки хмарочосів, що сумно навіюють думки про штучність, а відтак – нещирість. Я хочу справжнього…

– До вподоби Ванесса Мей? – одного вечора спитала Магда й наступного дня принесла звідкись декілька дисків із записами скрипкової музики.

Відтоді вона часто питала про ті диски або намагалася в розмові підкреслити її заслугу щодо моїх вподобань. Однак їй ніколи не збагнути, що запис і жива музика вельми різняться між собою – так само як спечений удома вишневий пиріг відрізняється від тістечок зі штучним джемом, які ми купуємо в супермаркеті неподалік і які тут називають загадковим словом «мункейк».

Я поволі доводив до ладу готель, прикрашав його стіни гобеленами. О, це був цілісінький ритуал, адже сам визначав місце кожного полотна й обов’язково брав участь у його кріпленні. Подовгу придивлявся, чи рівно розміщений виріб і чи відповідає він інтер’єру. Одного разу дизайнер мене перепитала, чи не зайва вона, бува. Ні, звісно, не зайва, їм усім просто не зрозуміти, що ці гобелени виткала сама Юліана Кардаш. Хай краще хвилюються за те, що перед Новим роком готель має прийняти перших гостей.

Ще більше я турбувався про лекторій. Меблі, освітлення, знову ж таки інтер’єр… Безліч зв’язків із відомими й цікавими людьми. Цей проект посів чи не найчільніше місце в моєму житті. Мрія про «Леополіс» із кожним днем набирала дедалі більше рис своєрідного втілення зменшеної в масштабах місії самого Леополіса, тобто міста Лева. Мрія про щось, що є безкінечно значимим і духовним і що розповість світу про мою країну, її здобутки й видатних людей, чий вагомий внесок збагатив світову спадщину. Такою була моя мрія, витоки якої – у Львові.

Однак насправді місто жило в ній. Вона сама була містом. З безкінечними пастельними тонами, давниною і сучасністю водночас, невидимим світлом поміж безлічі деталей і закутків, із мудрістю, схованою в камені, з нестримною жагою життя замурованої назавше ріки. Містом із ароматом натуральної кави й зі звуками гри вуличних музикантів. Вона була Леополісом.

Тож мрія про місто розкрилася мрією про жінку – тендітну, беззахисну, позбавлену найціннішого й водночас із неймовірною жагою високого і значимого… І я жив цією мрією.

Десь на початку зими листування раптом обірвалося. Без жодних пояснень чи слів на прощання. Мені на рахунок були повернені кошти за невиконане замовлення.

Партнерство це партнерство, хіба можна просто так розірвати ділові домовленості? Але угоди ми не підписували, та навіть за наявності такої я, звісно, ніколи б не притягнув Юліану до суду.

Просто не міг второпати, що сталося. І найгірше те, що мені її не вистачало…

На жаль, підготовка до відкриття готелю ніяк не дозволяла покинути все й поїхати до рідного міста. Мусив за всім прослідкувати, мусив відчути життя готелю в перші дні: чи все гаразд, чого саме не вистачає, і ще сотні питань, відповіді на які мусив дати саме я. Але вже перед самим Різдвом за юліанським календарем нарешті придбав довгоочікуваний квиток на літак до України.

Можете зі мною сперечатися, але одне є вічним – Львів узимку казковий. Сповите легендами й снігом місто дихнуло на мене морозяним вітром і міцно сповило обіймами. Через прийдешнє свято в повітрі відчутно піднесений настрій; дещо подібне я вбирав у себе, дивлячись на її гобелени. Ось воно, світло міста Лева, затаєна внутрішня радість, містерія, пов’язана з іншими вимірами і світами. Звідкись долинають звуки коляди. У центрі чи не на кожнім кроці можна узріти свіжоспечені пампухи, адже нині Святвечір. Це нагадало мені й про кутю. Треба завітати до родини, хоч моя з’ява буде справжньою несподіванкою, ніхто ж бо не знає про мій приліт.