Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Можливо, мій задум багато в чому відрізняється від початкового варіанту, первинної мрії про «Леополіс», бо якоїсь миті я втратив до нього цікавість. Це сталося ще тоді, коли зникла та жінка, Юліана, – німа ткаля і скрипалька. Тепер розумію, що мав до неї почуття.

Я досі люблю подовгу дивитися на її гобелени, як колись любив спілкуватися з нею в Інтернеті, і дуже шкодую, що надто мало у Львові милувався її грою на скрипці. Часто згадую ту жінку, бо її думки багато в чім були слушні й досить незвичайні.

Але в одному вона помилилася: ріка – не лише голос, а й душа міста. Душа є, але вона глибоко захована, її вже ніколи ніхто не побачить. І та жінка десь є, тільки мені її ніколи не відшукати й не повернути. Мій проект також втратив душу. Ні, щось у нім залишилось, але воно сховане, скуте, невидиме… І я більше не відчуваю в нім привабливості і смислу.

Ні, мене все влаштовує, бо іноді серед рутини і буднів з’являється щось витончене й особливе. Таке, як плани на майбутнє. Як велична мрія про «Леополіс». Як спогад про мовчазну жінку зі скрипкою в руках під зоряним небом на тлі нічного давнього міста.

Леонід прийшов завчасно, до побачення лишалося добрих десять хвилин. Звичка… Букет – цього разу з рожевих гладіолусів – по сезону, у пакеті – шоколадні цукерки й пляшка вина, у кишені – заповітний ключ! Сьогодні особливий вечір? О! Сьогодні дуже особливий вечір! Він довго чекав. Скільки? Майже дев’ять місяців? Може, трохи менше… Але вона того варта! Вона, безумовно, того варта! Вона – Катя, його дівчина, яку знав давно, чи не з дев’ятого класу, разом ходили до Малої академії наук – тільки на різні напрями. Проте наважитися на щось серйозне («серйозне» – у сенсі попросити телефон, подзвонити після довгих і болючих вагань: а раптом відмовиться зустрітися, хоча й дала цей заповітний номер?) зміг лише, коли побачив її випадково в університетській бібліотеці центрального корпусу.

Леонідові батьки аж ніяк не здогадувалися про його захоплення, хоча біля будинку Каті (та й у самому помешканні) він з’являвся регулярно, ніби декларуючи серйозність намірів. Але зізнатися своїм? Їхній націл на Ізраїль, оформлення документів, продаж майна, списування з родичами і знайомими… Ейфорія впереміж із мандражем… Як воно там поведеться? А раптом не вийде? Не приживуться? Не опанують іврит?

Моральний бар’єр ніби вже було подолано, і все впиралося у документи. Сумніви також викликало Леонідове навчання. Реальний фах, та й диплом львівський «там» ніби котується… Ще два курси… Не кидати? Чи кидати? Довчитися і втратити два роки? Зберегти два роки й розпочати навчання знову, вже в Ізраїлі?

Сказати їм зараз про Катю він не міг. Принаймні не за таких сімейних обставин. Все було б набагато простіше (хоча… хтозна?), якби вона теж мала хоч якийсь мінімальний стосунок до Ізраїлю. Леонід навіть взявся розпитувати її батьків про родовід і скрушно відзначив, що тут зовсім інша етнічна чистота.

Але ж Катя була така чудова! Просто виняткова дівчинка! Певно, ще дівчинка. А як інакше? Їй лише два місяці назад виповнилося вісімнадцять. Катя – справжня україночка, була дуже гарненькою, проте не тільки це вабило до неї, бо ж навколо повно вродливих дівчат, повз яких проходив, розглядав, можливо, навіть щось відчував і спокійно (інколи роз’ятрено, чого вже гріха таїти) йшов далі. Привабливість Каті була якась ірраціональна, із прихованою таїною на споді.

Пригадав, як уперше почув її вірші – ніби відкрив для себе оцю дивну українську мову, таку анахронічну тут, у мегаполісі. Катя віршувала українською – і це також вражало, бо народилася й виросла в Києві. І звідки в неї цей націоналістичний накал? Також її дивний життєвий вибір – філологічний факультет… Кому це зараз потрібно – у добу комерціалізації? Можна захоплюватися віршами, але життя диктує зовсім інше. І, звісно, хор. Їхнє перше побачення збіглося з її виступом. Це був типовий концерт, під час якого з’явився на сцені ніби воскреслий образ пізнього декадансу – оксамитова сукня до підлоги, довгі коси, яскравий, підведений пурпуром рот, що округлювався на музичних фразах.

Катя співала в університетському хорі, і Леонід, завжди чутливий до мистецтва, сприйняв це за знак – це і є вона, та сама! Повз таку неможливо пройти!