Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Катя уподобала Антона з першого погляду. Цей російський прононс, незвично правильна вимова й наголоси… Не лише у Львові, навіть у Києві ніхто так не розмовляв. У перший день знайомства вона вже знала, що він закінчив три курси престижного факультету найвідомішого в його рідному Пітері вишу, марить дипломатичною кар’єрою і впевнений, що колись здобуде Премію Миру.

Антон був просто приголомшливим! Співав пісні Цоя під гітару, яку не полінувався привезти з собою. Робив стійку-переворот, як акробат, розгойдуючи своє довге тіло. Читав на пам’ять поезію Блока, Аненського, Гумільова, Ахматової, і російська поезія срібного віку, знана виключно з хрестоматій, зазвучала якось так… навіть не по-особливому, а в авторському виконанні – виконанні Антона. А вони втрьох (вона і Юрко з Мар’яною) завжди никли біля нього. Він затьмарював усіх, диктував і визначав розклад дня після занять, місця здибанок, умови гри чи, радше, якоїсь веселої дурні (не важило у що, не важило як, чи в картярського «дурня», чи у просту шкільну гру «слова», «міста»), очолював їхні походи на дискотеку в невеличкий нічний клуб «Цаца» в кінці вулиці Лукаша.

Тут, на закуреному танцювальному майданчику, підсвіченому неоновими променями, Антон урешті зробив вибір між Катею і Мар’яною. Це вперше відчуте суперництво особливо вразило Катю тим, що супротивницею стала та, яка минулого й позаминулого року була подругою. Оці всі безкінечні дуелі-поєдинки між ними – хто краще зможе насмішити Антона, хто сяде біля нього в трамваї чи за столиком у «Копальні кави» – закінчилися з офіційним запрошенням на повільний танок… Мар’янка відразу щезла. Юрко ще тупцював якийсь час, про щось перемовляючись із дівчатами-волонтерками, які теж облюбували «Цацу», але врешті і його не стало.

Перший поцілунок… З ним! Цього не забути ніколи! Потім будуть інші поцілунки (багато чи мало – хто їх рахуватиме?), спершу, звісно ж, із ним, пізніше – з кимось іншим… Але цей… Вперше відчута ніжність, довіра, якесь іще не усвідомлене бажання і оце невисловлене, але відчуте – нехай – це – не – закінчується! Ніколи! Нехай його руки обіймають! Його губи цілують! Полиски ліхтарного світла відбиваються від старовинної львівської бруківки!

Антон… Чому всі грані буття зійшлися в ньому одному? Він був такий, про якого завжди мріялося! І водночас він був зовсім не такий, яким уявлявся у снах – мареннях – проекціях – візіях майбутнього життя. Оце вигоріле до білого буйне волосся, і на противагу йому – майже циганська засмага. Майбутній фах високоповажного дипломата, і водночас схильність до епатажу, безкінечної дурні й розігрування. Але всі ці його вади й чесноти були ніщо у порівнянні з успадкованим від батька прізвищем на «ко» й абсолютно свідомою декларацією своєї російськості, її первинності й вищості стосовно всього «мєснава»…

«Для чого тоді приїхав сюди?» – це запитання не могло зірватися Каті з язика. Чи то природна толерантність ставала на заваді, чи небажання втягувати Антона в якісь дискусії з присмаком політики? Якось у нього прохопилося, що це батько «настоял на изучении украинского»…

Усі вони втрьох – Юрко, Мар’яна та Катя, – не змовляючись, запопадливо переходили на російську з Антоном, хоч це було проти правил міжнародної школи. Вони як волонтери мали усіляко допомагати іноземцям, серед яких було декілька поляків, словаків, один чех, бельгієць і з десяток канадійців, опанувати українську. Невипадково і місцем проведення літньої школи було обрано Львів – цьому сприяла не так приголомшлива архітектура міста, як мовне середовище. Проте Антонова нехіть до навчання була настільки виразною, незавуальованою, що усі волонтерські й викладацькі старання здавалися тим самим бісером, який утрапив куди не слід.

– Что-то мне сегодня недосуг… Давайте еще по городу прогуляемся… – повторював він щодня, ніби мантру.

Для Каті, яка останнім часом намагалася розмовляти українською, хай книжною, ніби виписаною зі шпальт словників, але своєю – рідною – національною, це стало перманентним докором сумління, який, звісно ж, частково нівелювався усвідомленням того, що Антон тільки по батькові українець і ніколи не жив тут.

Внутрішнє сум’яття роз’ятрювало Катину душу щоразу, коли вона чула від Антона: «Чи була б Україна, якби Росія не виграла Вітчизняну війну?», «Яка у вас література? Хіба ваших письменників знають у світі?», «У вас ніколи тут не було ні батюшки-царя власного, ні держави!», «Ви ж – хохли! Хохлома, одним словом!»