Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Коли батько наприкінці жовтня сказав Каті, що їй дзвонив «молодий чоловік із приємним голосом» («ні-ні! він не назвався, лише спитав, коли ти будеш»), вона відчула, що літо повернулося – хай на день – годину – відстань дзвінка! Але це дзвонив не Антон. Це був Леонід, давній знайомий по Малій академії, серйозний, розумний, ґрунтовний у всьому до дрібниць.

– Де ми можемо зустрітися? Приходь на концерт до центрального корпусу! Я буду виступати з хором.

І він прийшов. Із великим букетом – урочистий і дорослий – справжній кавалер. Леонід був таким не схожим ні на кого із її знайомих. Катя губилася у його присутності і навіть не відразу наважилася назвати його Льонею – так просто, по-домашньому…

Льоня і найменшою мірою, звісно, не скидався на Антона, радше був його антиподом. Він відразу погодився розмовляти з нею такою-сякою українською, хоч і був із російськомовної родини («жили по всяким городам и весям»), цілком щиро захоплювався її віршами і співом і навіть перейнявся питанням її родоводу, роздивляючись запропонований батьками альбом зі старими, пожовтілими від часу світлинами.

Ні. Космосу не було. Не було польотів. Не віршувалося. Але була дружба, спільні інтереси, постійні теми для обговорювання, «культурні» походи: музей зброї, відреставрований природничий та інші, оперний театр, різноманітні мистецькі виставки, презентації, зустрічі; зрештою, його КВН-івська розвесела компанійка, яка прийняла її, ніби рідну. Поступово народилося захоплення. Та й як таким можна було не захопитися? Ерудованим, розумним, начитаним, зі своєрідним (але менше з тим) почуттям гумору? До Льоні була інтуїтивна довіра, що важило чи не найбільше у цьому зв’язку. Навіть мама зронила якось, що «за таким будь-яка проживе, мов за камінною стіною». От тільки… до себе Льоня її не запрошував («це моє особисте життя – до чого тут батьки?… ще не на часі… мама часто хворіє, а зараз узагалі на лікарняному»).

Чи було це кохання? Чи можна було ствердно відповісти на це запитання, знаючи, як можна шаленіти – горіти – божеволіти від одного лише дотику?

«Це було вікове!» – переконувала себе Катя. Люди дорослішають, і їхні почуття змінюються. Вперше, певно, закохуються саме так, ніби впадають у лихоманку… А потім одужують, уже мають імунітет і зрілі почування.

« Він мені підходить. Він такий, яким має бути мій хлопець », – написала Катя про Льоню у своєму щоденнику. Про те, що це був вибір розуму, а не серця, вона не зізналася… навіть собі…

Льоня довго не міг відчинити дверей – чи то від хвилювання, чи замок і дійсно був «із секретом»?

– Завтра підемо до мого товариша на квартиру? Він, правда, зараз не в Києві. Просив приглянути… А потім іще кудись сходимо, добре? – запропонував їй Льоня напередодні.

Катя чула, як стишився його голос. Навіть телефоном передалися флюїди неспокою. Вона розуміла, що він чекає на відповідь, бо ж і так ясно, навіщо йти на чужу квартиру, коли хазяїв нема. І вона погодилася. Все вже між ними було погоджено, чого ж тепер комизитися? От тільки… Вона так і не змогла розповісти Льоні про свій «перший раз»… Та й чи треба? Але ж не сказати теж не випадає? Може, безпосередньо «перед»? Чи вже після того «як»?

«Цього разу все буде добре! Льоня – такий, як я! Ніби моє продовження! Він мене кохає і розуміє!» – занотувала Катя після телефонної розмови. Чи хотілося їй близькості? Вона не знала, але думала, що у процесі стане ясно. Він же не буде її силувати… Хто завгодно, лише не він! От тільки, коли він ніжно лоскоче її колінце чи намагається опустити руки трохи нижче талії, замість знайомого гарячого тепла виникає якесь тупе одерев’яніння. Але ж це мине?

Вже випито було півпляшки вина із принесених Льонею пластикових стаканчиків (не варто брати хазяйські… невідомо, хто тут квартирувався…), але все йшло якось не так. Катя була затиснена, певно, від хвилювання… Перший раз…

Вона цілувала його, але не жагуче, а ніби механічно. Попросила опустити жалюзі, потім – розкласти диван, бо так має бути більше місця.

– Перший раз завжди нелегко… але головне – почати… – ніжно шепотів Льоня їй на вушко.

Він стягнув із неї білизну. Сарафан вона зняла сама – яке полегшення, бо впоратися з цією бісовою шнурівкою на спині… це теж не з першого разу вийде… Тепер залишилося небагато – стягнути власну білизну, а далі… вже природа візьме своє.

Місто закоханих у Катиній пам’яті грало мелодію любові і вабило, вабило, вабило. Чомусь спогад про Львів виник саме зараз і ятрив душу. Так невчасно і несподівано…