Галина Вдовиченко - Львів. Кава. Любов (збірка)

Звучало безапеляційно й дещо жорстко. Олександр запитливо зміряв нас обох, але чомусь вирішив не сперечатися, хоча слова й тон друга йому явно не сподобалися.

Вона й так старається. До чого тут його прискіпливість? Я від усієї душі сподіваюся, що Юліана не образилася. З якогось часу я перестав називали її скрипалькою чи ткалею, перестав вживати слово «німа», бо краще сказати «мовчазна». Бо мовчання дає надію, що це тимчасово й одного разу воно обірветься. Німота такого шансу не дає.

Для мене вона була Юліаною.

Ескізи обіцяють переродитися у виняткові витвори мистецтва. І гобелени – це значно краще, аніж картини, бо не так буденно для вишуканої споруди, на яку я перетворю свій «Леополіс».

А що саме місто Львів завжди було сповнене неприхованого трепету перед Богом, то це правда. Я тут зростав, тож знаю. І це те, за чим завжди тужила моя тітка.

Його «Леополіс» буде справжнім Леополісом, який завше воскрешав нашу країну із занепаду. Адже місія Львова – це місія оборонця й духовного провідця. Цікаво було б хоч раз завітати на ті чудові бесіди, що їх провадитимуть мудрі люди. Потім розповім йому про деякі свої ідеї стосовно лекцій. Завжди вірила, що цей світ стане кращим завдяки знанням.

Сашко тепер мовчить, це добре, це дає можливість іще раз переглянути ескізи й упевнитися, що для замовника вони ідеальні. А це найвища похвала для митця. Ну, правда, це лише початок, адже попереду ще безліч основної роботи, та все-таки…

Вона веде нас до кухні, де на великій пласкій тарелі з позолотою на окрайцях приваблює погляд випічка. Висока, з нерівною поверхнею, де грудками перемішалося безе і ще щось темно-червоне. Бере великий ніж із дерев’яною ручкою і кроїть пиріг на квадратні частини. За декілька хвилин закипає чайник , а ще за якийсь час ми із Сашком смакуємо дивовижною гербатою із зібраних нею складників. Окрім м’яти сильно відчуваються вишня і смородина. Напій насичений до легкої гіркоти, але це тільки додає смаку вишневому пирогу, що в устах перетворюється на ягідну патоку.

– Ти їй подобаєшся, – стверджує Сашко, спостерігаючи, як Юліана повертається з балкону з тарілкою полуниці в руках.

І я не можу не погодитися, бо погляд її темних очей із-під густих вій щоразу боязко ковзає по мені, наче запитує, наче приглядається чи просто намагається добачити в мені хоча б інтерес, якщо не симпатію. Утім, хапаю себе на думці, що і я так само дивлюся на цю жінку, у душі якої сховано стільки таланту й любові до мистецтва.

Юліана лиш на мить відвертається, щоб помити полуницю, і друг штурхає мене ліктем, мов якого школяра, киваючи в бік господині.

– Чи можна палити на балконі? – але, бачачи розгублений вигляд Юліани, відразу ж додає: – Піду на сходи.

Розумію, що він навмисне залишив нас удвох, але не знаходжу теми для розмови, бо думки тільки про одне: я їй справді подобаюся? І що ж далі?

Деякий час ми мовчимо, ніби й мій голос кудись зник, і мовчати нам затишно. Навіть не хочеться порушувати ідилії, та коли вона все-таки бере до рук планшет і швиденько вистукує на сенсорному екрані слова, я поспішаю спитати:

– Що робиш завтра ввечері? Ти не проти провести його разом зі мною?

Її рука завмирає над екраном, а обличчя поволі повертається в мій бік. Для неї то несподіванка. Для мене теж. Бо не планував нікому призначати побачення.

Так, для мене це теж раптово. Як і вишневий пиріг, з якого залишилася тільки частинка.

Я давно не була на побаченні. Справжньому й такому неочікуваному. Цікаво, чи будуть квіти?І що ж тепер надягають на зустріч? Сукню чи можна просто джинси? А зачіску роблять?

Ой, навіщо ж я закриваю обличчя руками перед люстерком? Добре, що я тут сама-самісінька, бо якби хто побачив, то б вирішив, що дивачка якась.

Не пригадаю, коли востаннє відчувала таку велику радість. Хочеться стрибати, бігти кудись, щось робити. Та натомість я лишень горілиць лягаю на ліжко і, вдивляючись у стелю, посміхаюся найщирішою в житті посмішкою.

Мабуть, я теж йому подобаюся. І це неймовірне щастя.

Це було помилкою. Було помилкою запросити на побачення німу жінку. Про що я з нею говоритиму? Вірніше, як із нею говоритиму? Вона відписуватиме на своїм планшеті, а я провадитиму монолог?

У цю мить я зненавидів саме слово «планшет».

Але ж про щось спілкуватися буде потрібно. Десь у Сінгапурі на мене чекає Магда. Ні, я ще нічого не вирішив. Однак перспектива всеньке життя прожити з мовчазною жінкою мене не надто приваблює. Звісно, бесід мені не бракуватиме, адже власний бізнес не дасть можливості нудьгувати.